ДІД ВАСИЛЬ ЗНАЄ, ЯКА ПОГОДА БУЛА І 20, І 30 РОКІВ ТОМУ

Донедавна Борзова Старовижівського району належала до тих населених пунктів, де ніколи не було свого храму. І ось три роки тому тут збудували й освятили капличку – церкву княгині Ольги. Тепер місцеві жителі приходять сюди на богослужіння. Тут уже відбулося декілька вінчань. А це особливо тішить, бо ж молоді сім’ї – це діти, перспектива

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України

ПРЯМИЙ ПОЇЗД КОВЕЛЬ — БРЕСТ БАГАТЬОХ ЗАБРАВ ДО БІЛОРУСІ...
Про приємні зміни у Борзовій за останні роки розповідав при зустрічі Володимир Півницький – депутат Седлищенської сільської ради, де вже чотирнадцять років він представляє інтереси односельчан. Тож не лише як корінний житель, а й як обранець громади добре знає і проблеми села, і те, завдяки чому воно, на відміну від багатьох неперспективних населених пунктів, не вмирає.
Одна з болючих проблем сьогодення – працевлаштування. А в Борзовій, хоч колгосп і розпався, знайшлись підприємливі люди, які викупили фермерські приміщення і відкрили деревообробний цех, виготовляють на замовлення будиночки з кругляка. А ще зробили морозильне сховище для ягід, грибів. Тож влітку для місцевих жителів є робота.
— Наше село має добре сполучення, – каже Володимир Півницький, – оскільки через Борзову проходить залізниця. Закінчували школу хлопці й дівчата – і виїжджали. Наприклад, прямий поїзд Ковель–Брест багатьох назавжди забрав до Білорусі. Жителькою Бреста стала і моя сестра Алла. Тридцять три роки працює вона провідником у міжнародних поїздах. Але батьківську нашу хату, яка стоїть зараз порожня, вона тримає в порядку: хтозна, може, вийшовши на пенсію, перебереться в рідне село…
І сам Володимир Півницький колись, як каже, помандрував світом. Після школи поїхав у портове місто Мурманськ – «в загранку ходив». А ось кохану свою зустрів таки вдома. Одружився з односельчанкою Оленою. Жили у Ковелі. Він працював у Люблинці на заводі залізобетонних конструкцій, дружина – у Ковелі на швейній фабриці. Була надія одержати квартиру – стояли в черзі на кооперативне житло, але… Почались 90–ті роки, розпався Союз, не стало роботи. А тут довгоочікуваний первісток мав народитись. І молода сім’я, яка винаймала квартиру, вирішила повертатись у рідне село. Спочатку тулилися в маленькій хатині, з якої батьки Володимира починали хазяйнувати, а потім і побудувались по сусідству, бо ж росло в сім’ї вже троє синів.
І сьогодні родина Півницьких – приклад того, що на землі не пропадеш. В особистому селянському господарстві, як звучить це офіційно, подружжя тримає 6 корів, обробляє понад 5 гектарів поля. І того дня, коли ми зустрілися, Володимир мав ще встигнути на поїзд, щоб завезти молоко у Ковель своїм постійним покупцям. З приводу того, що зараз молодь повертається у Борзову, чоловік каже:
— Уже ділянок під забудову навіть бракує. У зв’язку з цим старенькі хати попитом користуються – купують їх заради місця.
Такими новоселами стали у Борзовій Панасюки: молодий чоловік – зі Старої Вижівки, дружина – з Рівненщини, а зустрілись вони на будівництві у Києві, де заробляли на життя. Двоє їхніх малюків – уже борзовчани.

КОХАННЯ — ЦЕ НОСИТИ ІЗ СОБОЮ ФОТОГРАФІЮ ПОКІЙНОЇ ДРУЖИНИ
Звичайно, хотілося зустрітися зі старожилами, з тими, хто може порівняти, яким село було, яким стало. І, як підказав Володимир Півницький, найбільш підходяща кандидатура – Василь Осіїк, він не просто старожил, а ще й дуже цікава людина. Тож ідемо до оселі Василя Ілліча. Як на замовлення – велосипедист на вузенькій вуличці, яка веде від лісу, що підступає до обійстя. Ото і є дід Василь. А що він робив у лісі? Виявляється, коріння збирав, бо «то добрий матеріал для кошиків».
Дід Василь не лише майстерно їх плете, він ще й за погодою спостерігає вже 35 років.
— Як я був малим, – розповідає Василь Осіїк на наше зацікавлення цим його заняттям, – то в селі був дід Федот. Бачив я, як обходив він свій садок, приглядався до дерев. Не втримався якось і запитав: «А що ви, діду, роздивляєтесь?» – «А то я спостерігаю за погодою», – почув у відповідь. Тоді я пропустив цей момент мимо вух. Не думав, що настане час – і я сам почну записувати, яка погода. А сталось це навесні 1980 року. Якогось дня старші жінки сиділи на лавочці біля сільської дороги й розмірковували: мовляв, яка погода сьогодні, така буде й на Великдень. Я взяв і занотував. А на Великдень відкрив свій журнал і переконався, що не підтвердилось передбачення. З того часу і почав аналізувати погоду.
І тепер за тими дідовими журналами (а списано не один товстелезний зошит) можна прослідкувати, яка погода була 20 років тому на Стрітення чи на Благовіщення і наскільки збуваються (чи не збуваються) народні прикмети щодо «крепкої зими» чи ранньої весни. Нашу увагу в журналі привертає рядочок, зовсім не пов’язаний з погодою: «13.10.2010 року об 11 годині 20 хвилин підключено газ до плити». Це вже інформація до історії села…
Дід Василь може багато розповісти на дев’ятому десятку літ. Наприклад, про те, як непросто було йому на початку 50–х років вибратись із Борзової: довелося прохання писати, а вже громада на зборах вирішувала, відпустити чи ні. Завдяки згоді односельчан 31 рік пропрацював у службі зв’язку Старовижівського району. А ще він із теплотою згадує прожиті більш як півстоліття у парі з любою дружиною Катериною. На жаль, її уже немає серед живих, а ось фотознімок і нині дід Василь носить у паспорті.
Сини, онуки мене не забувають, часто навідуються. Але я й сам ще даю собі раду. Медики радять ворушитися, то я й ворушусь, – каже сміючись він. – Ходити вже ноги болять – велосипед виручає.

«ОБЖИВУСЬ — У ГОСТІ ЗАПРОШУ»
Маркіян Новаковський перепрошує, що в хаті ще безлад, «бо ж ремонт тільки–но затіяв». А прийшли ми до цього чоловіка в хату, яка стоїть на краю села, тому що він – один із переселенців–луганчан. Купив Маркіян Станіславович хату торік у жовтні, а до Нового року, як розповідав, і перекрив її. Зробив це насамперед, щоб не розставляти миски, коли дощ іде. Важке минуле літо чоловік пережив на Луганщині, перебравшись на дачу, – під обстрілами, бомбардуванням. На смерть надивився. Напереживався, як каже, вже не стільки за себе, як за сім’ю – має дочку, сина, внучку (дружину 6 років тому похоронив). Не полишала думка про якесь безпечніше місце для рідних людей. Тому і приїхав у Стару Вижівку до племінників (дружина звідси родом). Погостював тиждень і ще раз переконався, що нема краще, як свій куток. Почав шукати хату у селі Борзова. Вибрав сільську місцевість, де житло можна було знайти відповідно до гаманця.
Потихеньку побут налагоджує чоловік. Спочатку розкладав вогнище на вулиці, аби щось зварити. А згодом із поміччю людей грубку в хаті поремонтував. Про те, що надовго облаштовується переселенець, свідчить супутникова антена на кутку хати і плани на майбутнє: поки що чоловік бере воду з колодязя, але обов’язково, як запевняє, водопровід зробить. Криниця на подвір’ї залишиться поліською екзотикою. І курей, кроликів заведе, адже і сам господарську жилку має, і приклад йому є з кого брати – у селі Борзова зустрів працьовитих людей.


На фото: Старожил села Василь Осіїк і "новачок" із Луганщини Маркіян Новаковський.
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.