Віталій Тарасюк із села Самари-Оріхові Ратнівського району пішов служити на Схід добровольцем, хоч із трьома дітьми мобілізація йому не загрожувала. Маючи військову спеціальність водія-гранатометника, став розвідником та разом із товаришами зумів викрасти в бойовиків вантажівку
Віталій Тарасюк із села Самари-Оріхові Ратнівського району пішов служити на Схід добровольцем, хоч із трьома дітьми мобілізація йому не загрожувала. Маючи військову спеціальність водія-гранатометника, став розвідником та разом із товаришами зумів викрасти в бойовиків вантажівку
Сергій НАУМУК
«ЛУГАНСЬКОМУ ХЛОПЦЮ ДОВІРЯВ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗАХІДНЯКАМ» У розвідвзводі тільки Віталій мав звання рядового. — Після того одного заняття, яке провів, мене запрошували в інструктори, а солдати щиро тиснули руку, — згадує Віталій. — Мовляв, я їм за дві години розповів більше, ніж вони за три тижні дізналися. Бо до того вчилися хіба рити окопи в лісі. Їхнім першим завданням було обстежити дорогу. Пішло вісім хлопців. Між собою вони домовилися, що відсидяться і скажуть, ніби все добре. Але Віталій вирішив, що піде сам. І, нічого навколо не зауваживши, щасливо повернувся. А тим часом ворожа розвідгрупа у складі п’яти чоловік увірвалася на український блокпост, полонила бійця Михайла Янебюка, захопила «Урал» і втекла. Тоді Тарасюк не захотів перебувати у складі тієї розвідгрупи. Ходити в розвідку не відмовлявся, але тільки за умови, що буде старшим групи. Підібрав собі відповідну команду: Володю Гащина із Львівщини та Віталія Калашникова з Луганської області. Луганському, зізнається, довіряв більше, ніж західнякам, хоч його рідний брат був із бойовиками, а двоюрідний — із козаками. Вони Калашникову постійно надсилали есемески з пропозиціями перейти на бік «ЛНР». Наступного дня бійці почали шукати Михайла Янебюка. Тарасюк вирішив взяти у розвідку Гащина і Калашникова, але комбат наказав задіяти шість чоловік. Коли розвідник з Волині — ото впертий! — відмовився йти великою групою, офіцери порадилися і вирішили призначити його старшим. — Гранат брали, скільки можна, по 10—15 штук, а от бронежилети в розвідці зайві: якщо на снайпера потрапиш — не врятують. Підійшли до покинутих дач. Спочатку залишив Калашникова, потім Гащина, щоб мене не взяли в кільце. «Урал» стояв за 200 метрів від сєпарського блокпоста. Я обійшов навколо. Бачу, вони ходять, в бінокль дивляться. Видно, що п’яні. Командир взводу запитує по рації, чи потрібна допомога. Кажу, що ні, але прошу підтягнутися, щоб у разі чого прикрили. Приїхала «підмога» — витягли пляшку і сіли в холодку. Спершу я підліз під «Урал», щоб перевірити, чи не замінований, — розповідь Віталія нагадує пригодницький фільм. — Щойно почали заводити вантажівку — наразилися на вогонь, але «Урала» таки повернули. А Мішу обміняли разом із 139 бійцями 21 лютого.
«ЇХАВ ЗАХИЩАТИ НЕ КОМБАТА, А УКРАЇНУ» Коли Віталій приїхав додому у відпустку, товариш дав йому джипа, аби бійці мали чим їздити на завдання. Через це авто мав конфлікт із начальством: комбат хотів, аби джипом возили його, а Віталій не погодився. — Дзвоню комбату, що є авто. А він мені, мовляв, привозь і будеш моїм водієм. Стою на своєму, що я не візник, а супроводжую колони. Тричі це повторив! А коли приїхав у частину, то комбат заявив, що йому цей джип не потрібний. Кажу, що не його їду захищати, а Україну. Питає мене: «Будеш возити?» Відповідаю, що ні. «Здати зброю!» — наказує. І я віддаю автомат. Тоді комбат повідомляє, що мене перевели у розвідку. Питаю, а як же без зброї? А він: розвідник не стріляє, інакше це вже піхотинець. Автомат таки віддали, — пригадує боєць. Так Тарасюк три дні їздив із комбатом. Ще три їздив встановлювати зв’язок. А тоді відмовився. — Посилайте мене на передову, бо більше бойових завдань з начальством не буде. Бачив я ті завдання: заїдуть кудись і п’ють, — зі зневагою в голосі розповідає Віталій. 15 грудня о другій годині ночі на позицію батальйону, де служив Тарасюк, вийшла ворожа диверсійно–розвідувальна група в складі 12 чоловік. Не зачепивши жодної розтяжки, підібралися до українських позицій зовсім близько, метрів на вісімдесят. Хотіли захопити блокпост зненацька. Скільки тривав бій, Віталій пригадати не може. Знає, що поранили двох російських розвідників і взяли їх у полон. Каже, що це були вже треті його полонені. Самого ж поранило в голову та стегно. — Пригадую Женю з Чернігівської області: в окулярах, після двох інфарктів. Його за бійця не вважали, але як він себе в бою показав! Я йому свій орден віддав би. А двох шісток комбата, які п’яні спали за кілометр від місця бою, представили до нагород. Там ще й не таке буває… Якось, чую, по рації передають, що бачать скупчення живої сили та техніки. А я якраз поряд. Дивлюся — жодного бойовика! Тричі це передавав, а мені: «Не займай ефір». Хоч там нічого не було, пішли наші «Гради», і вже начальству відзвітували, що знищили живу силу і техніку противника, — пригадує Віталій. n
ВІТАЛІЙ ТАРАСЮК ПРО...
...КЕРІВНИЦТВО «Без наших полковників війну закінчили б за кілька місяців. Якби мене поставили комбатом, то Донецьку область за місяць взяв би. Але з нашими генералами її не візьмуть. Все, що привозять волонтери, крадуть. Мій батальйон знову поїхав на Схід, але нової форми хлопцям не дали».
...МІСЦЕВИХ ЖИТЕЛІВ «По воду їздили щодня за 6—7 кілометрів. Було, що й без води сиділи. Їжі вистачало, але тільки завдяки волонтерам. Ми щотижня вивозили «Урал» харчів у місто Новотошківське і роздавали. Одна жінка каже: «Нащо ви їх годуєте? Їхні чоловіки з вами воюють».
...НАЦГВАРДІЮ «Нацгвардії на передовій не бачив. Хоча у них новенькі техніка та форма, добра зарплата. З них воювали тільки батальйони, сформовані з майданівців, та добровольчий імені Кульчицького, який приписали до Нацгвардії».
На фото: Світлина американського фотографа Ноа Брукса, який зробив серію знімків у зоні АТО, зокрема, в Широкиному, де не припиняються бої між українськими військами і терористами.
