Ти дуже добре ставився до мене — відгукувався на всі мої примхи та бажання. Все було чудово, аж поки я не познайомилася з іншим хлопцем, який вразив мене своєю вродою...
Ти дуже добре ставився до мене — відгукувався на всі мої примхи та бажання. Все було чудово, аж поки я не познайомилася з іншим хлопцем, який вразив мене своєю вродою. Коли ти відчув, що я хочу порвати наші з тобою стосунки, то спитав: “Чому? Яка причина розлуки?”. Я відповіла дипломатично: “Нам краще залишитись друзями”. “Тобі подобається хтось інший?”, — здогадливо запитував ти. “Ні!”,— вкотре обманювала я. “Тоді чому ж?”, — запитально дивився ти на мене. “Не знаю. Але так буде краще”, — ледь видихнула я із себе ці слова. Ти пішов ображений, не попрощавшись... А через деякий час я розчарувалась у своєму “красунчику”. Бо пересвідчилась, що в ньому — ні доброти, ні ніжності — лише самолюбство і черствість. Я картала себе за свою помилку. Кажуть, що по-справжньому оцінюєш людину лише тоді, коли втрачаєш її. І я тебе оцінила, коли втратила. Ти з виду, як кажуть, непоказний. Зате — багатий душею. Ти милий, щирий, веселий, ніжний і загадковий. Ти незвичайний. З тобою завжди цікаво. І тепер я зрозуміла, як мені тебе не вистачає. Мені здається, я потрапила в якийсь тунель, з якого не бачу виходу. Сьогодні я була б рада хоч час від часу бачити тебе. Це так сентиментально і банально, але я чекаю: чекаю не чогось великого і надзвичайного — просто погляду, просто посмішки. Аби лиш знати, що в цьому житті (ні, не в моєму, а просто в житті!) є ти, і тобі добре й без мене. Яна.
