Жителі Грабового наполегливо добиваються, щоб у цей населений пункт дійшов природний газ. На перший погляд, за теперішніх цін на блакитне паливо це видається дивним...
Жителі Грабового, що в Старовижівському районі, наполегливо добиваються, щоб у цей населений пункт дійшов природний газ. На перший погляд, за теперішніх цін на блакитне паливо це видається дивним. Самі ж люди стверджують, що в такий спосіб хочуть урятувати рідне село від вимирання
Валентина БЛІНОВА, депутат Волинської обласної ради
У Грабовому ― одному з найстаріших населених пунктів Старовижівщини, яке має більш як п’ятсотлітню історію, ― ніколи не було сільської ради, тому селяни називають його «мачушиним». Від колгоспних часів тут залишилося приміщення дитсадка, одну частину якого пристосували під клуб, а в другій облаштували магазин. Неподалік ― школа, де навчалося 200 дітей. Її збудували в 1978–му за типовим зразком, зі спортивним залом, що не так часто трапляється у поліській глибинці. Нині місцеві жителі дивляться на неї з глибоким жалем. Бо кількість учнів тут скоротилася настільки, що районна влада вирішила маленьких грабівчан довозити в сусідні Сереховичі, а педагогічні та технічні працівники втратили роботу, хоча згоди призупинити навчання у рідній школі не давали ні батьки, ні вчителі. Тепер лише пам’ятник, який ще з минулого століття зберігся на шкільному подвір’ї, свідчить про глибоке коріння місцевих освітянських традицій. Сільська громада не відступається від викарбуваного на ньому гасла «Від освіти до добробуту». Тому й газифікувати своє село взялася для того, щоб комфортніше тут жилося не тільки старим, а й молодим. — Старіємо, то, може, з газом трошки легше буде, ― надіється багатодітна мати Любов Остапчук, семеро дорослих синів та доньок якої розлетілися по близьких і далеких світах. ― Головне нам ― аби їсти зварити, а топити взимку будемо дровами. Якщо матимемо газ, то рано чи пізно діти або внуки таки повернуться додому. Спільна справа згуртувала людей. Вони не тільки вклали чималі власні заощадження в будівництво газогону, а й звернулися по допомогу до одного з народних депутатів, випросили кілька десятків тисяч гривень із районного бюджету. Заручилися підтримкою депутатів постійної комісії фінансів і бюджету облради, але, на жаль, у сесійній залі за пропозицію виділити цій громаді 78 тисяч гривень більшість не проголосувала. А шкода! Бо, як на мене, підтримувати треба тих, хто береться за діло з усією відповідальністю за результат, не чекаючи, поки влада візьме на себе всі місцеві клопоти. Грабівчани сподіваються, що часи, коли катастрофічно зменшувалася кількість тутешнього населення, залишилися в минулому. Бо одна за одною потягнулися сюди молоді сім’ї, а на сільських вулицях уже лунає дитячий щебіт. Тепер у селі вже тринадцять дошкільнят. Не так давно перебралося з більш перспективного Поліського подружжя Савчуків. У них двоє діток. Старшій доньці скоро до школи, але батьки побоюються її відправляти на навчання у сусідні Сереховичі. — Шкода, що наша школа, яку я закінчувала, руйнується, ― каже Юлія Савчук (на фото). Крім цієї молодої сім’ї, ще три родини оселилися останнім часом у Грабовому. Однак колишня стратегія підтримки лише так званих центральних садиб завдала йому непоправної шкоди. Бо якщо у Вікіпедії досі значиться 382 місцеві жителі, то в настоятеля храму Святої великомучениці Параскеви–П’ятниці отця Миколая Хлуда своя статистика. — Я в церкві служу 15 років, ― розповідає він. ― Щороку сповідав до 180 людей, а похоронив вже 100. Пустками стоїть 76 хат. А тих, де живуть люди, добавилося ― з 87 до 90. Торік було троє хрестин. Для Грабового це великий здвиг. Священик для селян ― не тільки духовний наставник, а й порадник та помічник. Бо сереховичівського сільського голову Василя Миронюка, кажуть вони, не докличешся, а отець Миколай допомагає і поле зорати, і збіжжя зібрати, і в господарстві пособить. Та й у громадських справах завжди обстоює інтереси людей. Болить йому душа і за школу, яку влада закрила, але так і не запропонувала, як використати добротну споруду, де вже повністю згнила підлога. — Треба відкрити хоча б початкові класи, ― продовжує отець Миколай. ― Можна поставити грубку, опалювати хоча б одну кімнату. Душа болить за бібліотеку, що теж була у приміщенні школи, ― з людьми не поспілкувалися і її закрили теж. А спортзал варто облаштувати для молоді. У ньому підлогу зняли ― і на тому все стало. Напевне, через війну. Найбільше нарікають тутешні жителі на транспортне сполучення. Щоб купити ліки для своїх підопічних, соціальний працівник Світлана Калита, яка доглядає вісім одиноких престарілих людей, мусить витратити на дорогу до райцентру й назад день, адже у сусідніх Сереховичах закрили аптеку, а в сільському медпункті заборонено продавати навіть найпростіші препарати. Інакше виходь на автобусну зупинку, проси когось із людей привезти попутно медикаменти. А якщо вони потрібні терміново, що робити тоді?.. Якби через село були зручні рейси маршруток, то молоді грабівчани, як–от Юля Савчук, котра за фахом економіст, або Марія Дудка, технолог харчової промисловості, могли б знайти роботу й у Ковелі, та нині добиратися туди незручно, з пересадками. Тому місцеві жителі, про яких найчастіше згадують лише перед виборами, все більші надії покладають на адміністративно–територіальну реформу. Сподіваються об’єднатися з громадою, дбайливий господар якої не забуде дорогу до Грабового, і воно нарешті отримає друге дихання.
