НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ — ЩО Є ТІ, ХТО МОЛИТЬСЯ ЗА ТЕБЕ ДЕНЬ І НІЧ

Кожна людина на землі має місце, де відпочиває душею, де панує благодать, що зігріває серце невидимим теплом і життєдайною силою. Для мене — це храм, адже саме з молитви починаються сходи до неба...

Людмила ВЛАСЮК

За роботою і буденною метушнею не так часто вдається відвідувати святі місця. І коли випадає така нагода, хочеться не просто прийти у храм і помолитися, хочеться відкрити душу, поспілкуватися з Богом, посередником Якого на землі є священик. У Старосільському храмі Успіння Божої Матері, що на Маневиччині, він і справді особливий — добрий і щирий.
Благочинний Колківської округи УПЦ МП Петро Бугайчук зустрічає нас на подвір’ї храму без ряси, із сокирою в руках: разом із дев’ятирічним сином Серафимом упорядковують територію біля церкви. Він упевнений, що Бог завжди допомагав йому знайти свій шлях, який і привів його до Волинської семінарії. Сьогодні у священнослужителя дружна сім’я, міцна віра й улюблена справа — те, чим він живе. Мабуть, ще тоді, у дитинстві, Бог почув його щиру молитву. І захотів, щоб саме ця людина відтепер молилася за всіх нас. Молилась і служила. Людям і Богу.
— Цього року виповниться п’ятнадцять років, як я в сані, — розповідає отець Петро. — Родом із села Крухиничі Локачинського району. Чому вирішив стати священиком? Скажу вам відверто: у мене не було якогось одкровення. Просто зрозумів, що без цього не зможу жити. Брат Віктор теж послідував моєму прикладу. Служив на Курильських островах. Наш меценат Юрій Оксенюк, виходець зі Старосілля, збудував храм і хотів, аби саме волинський священик отримав там прихід. Через три роки Віктор повернувся у село Рудники, де був рукопокладений. Кожен мій день починається і закінчується молитвою. Читаю книги, бо треба себе удосконалювати. Багато часу займає ремонт церкви: поновили ікони, орнамент розписали, поміняли повністю дах. Коли розбирали покрівлю, над вівтарем знайшли стовп, на якому олівцем польською та українською мовами написані імена всіх тих людей, які споруджували святиню.
...Розмовляємо з отцем Петром у храмі — тут панує затишок та спокій. Це вже друга церква у селі. З попередньої, ще довоєнної, зберігся лише іконостас та ікона св. Климентія. У споруду вдарила блискавка, під покрівлею почало тліти. Півдня купол димів, допоки приїхали пожежники з Луцька, бо самотужки дістатися такої височини люди не мали змоги. Новий храм збудований у 1933 році.
— А то мої сини–школярики, — проводячи екскурсію подвір’ям храму, отець Петро знайомить із Серафимом (закінчив 4–й клас) та Данилом (закінчив 1–й клас). — Ну а найменшенькому Миколці — один рочок. Коли запитую у старшого, ким буде, відповідає: «Священиком». Мене тішить, що сини моляться, беруть з мене приклад. Ще бабуся казала: «Без Бога ні до порога». І хліб, що впав, навчала цілувати. У вільний час займаюсь пасікою, маю чотири бджолосім’ї. Іноді, коли дуже втомлений, іду і спостерігаю за ними, милуюсь.
Петро Бугайчук виріс у звичайній сільській родині. У батьків було п’ятеро синів, і всі вони змалку прислуговували у храмі.
— Як людина відчуває потребу в їжі, так я відчував потребу в церкві, — зізнається священик. Пригадує, як уперше зайшов у вівтар:
— Для мене це незабутнє: відчув таке піднесення, що досі у подробицях пам’ятаю той день. Вважаю, що священик насамперед має керуватись любов’ю до Бога. Не той, хто любить ошатні ризи та золото храму, а той, хто й на камені в лісі служитиме літургію і відчуватиме себе щасливим, — оце і є справжній священик.
Жителі Старосілля додають, що їхній настоятель не лише хороший душпастир, а й чудова людина, сім’янин та господар. Кажуть, що такого священика давно чекали. Його дружина Катерина керує молодим хором, а старшим — регент із Рудників Валентина Марчук. Не буде перебільшенням сказати: в тому, як сьогодні виглядає старосільський храм, заслуга отця Петра. Він дбає, аби святині сяяли у всій своїй красі та величі, і щиро вболіває за духовність села. У знаменні для Петра Бугайчука дні, коли ставав на священицьку стежину, були поруч найголовніші в його житті люди — батьки. Відчував їхню підтримку, а головне — щирі молитви.
— Життя тримається завдяки молитві, — говорить отець Петро. — Найбільше щастя, що є ті, хто молиться за тебе день і ніч. Бо ніхто це так щиро не зробить, як рідна мати, та, що носила тебе під серцем. Я живу благословеннями своєї матері. Щастя не в грошах, не в славі. Щастя — це коли тебе люблять, коли ти любиш когось, любиш Бога, любиш те, що робиш, приносиш людям добро. Христос сказав такі слова: «Один одного тягарі носіть». І я намагаюся слідувати цій настанові.
Сьогодні в нашій країні війна. Гине цвіт нації. Зараз, як ніколи, всі ми маємо об’єднатись у спільній молитві за мир і спокій в Україні. Молитвою зцілюймо рани тих, хто зараз на фронті під ворожими кулями захищає рідну землю.

На фото: Отець Петро з дитинства мріяв стати священиком.