ЗАХИЩАЄ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ ПЕРЕД... ЄВРОПОЮ

25-річний лучанин Андрій Д’яченко (на фото) вже понад рік служить добровольцем полку «Азов». Відтоді, як у грудні 2014-го став речником формування, багато спілкується із західними журналістами. Каже, їм часто доводиться пояснювати, чому українських націоналістів не можна вважати неонацистами

Ярослава ТИМОЩУК

ОБСТРІЛИ ПРИПИНЯЮТЬСЯ — І ЛЮДИ ВИХОДЯТЬ НА ГОРОДИ
Нині «Азов» займає ділянку фронту від Гранітного до Широкиного. Останнє і є найгарячішою точкою Маріупольського напрямку бойових дій. У західній частині Широкиного розташовуються українські бійці, а в східній — вороги. Тут не стихають бої, і так буде, доки одна сторона конфлікту не візьме населений пункт під свій контроль, вважає Андрій. База «Азову» знаходиться на східних околицях Маріуполя, звідки 14 кілометрів до лінії фронту. Коли в Широкиному перестрілка, в їхній казармі тремтять шибки.
До війни тут мешкало майже півтори тисячі людей. Нині ж залишився десяток–другий пенсіонерів, які не захотіли виїжджати. Більшу частину доби вони проводять у підвалах, перечікуючи артилерійську канонаду. З ранку і до 17–ї години в селі перебуває спостережна місія ОБСЄ. Тоді обстріли припиняються — і люди виходять на городи. Пораються по господарству, полють грядки. Раніше навіть картоплю посадили в години тимчасового затишшя. Потім знову починають стріляти, і селяни розбігаються по схованках.
— Не знаю, чи ці люди мають особливі настрої, симпатії, та найбільше їм хочеться миру і тиші на вуличках свого колись прекрасного курортного села, — мовить Андрій.
Його позивний — Хорват. Це тому, що хлопцеві дуже подобається, як цей народ боровся за свою свободу. Навчаючись на історичному факультеті Східноєвропейського національного університету (тепер є аспірантом цього вишу), захопився історією хорватських повстанців — усташів. Андрій вважає, що найліпше закінчити війну за хорватським сценарієм: зміцнити Збройні сили, а затим провести спецоперацію й повернути свої землі.

ЯКЩО ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЗВИНУВАЧУЄ В НАЦИЗМІ — ЗНАЧИТЬ, БІЛЬШЕ НІ В ЧОМУ
У зоні АТО хлопець із червня минулого року. Він був одним із перших волинян, котрі зголосилися йти на фронт. Вибрав добровольче об’єднання, щоб воювати поруч із людьми, яких не треба змушувати до цього. Побратимів із «Азову» знав давно — хлопці з різних областей приїздили на «Бандерштат», а потім разом були на Євромайдані.
— Ця війна для мене є логічним продовженням революції на Майдані, — каже Андрій. — Якби після Києва поїхав додому, а не на Схід, це б означало покинути справу на півдорозі. З 14 років дотримуюся націоналістичних поглядів, тому для мене неприпустимо все життя говорити «Україна — понад усе», носити футболки з національною символікою, а коли треба захищати Батьківщину — сидіти вдома.
Кілька тижнів тренувалися на полігоні під Бердянськом, після чого брали участь у визволенні Маріуполя. Пізніше воювали за Мар’їнку та Іловайськ. Були моменти, коли смерть ходила зовсім поруч.
— Як їхали на штурм Іловайська на БРДМі, потрапили в засідку, — пригадує Хорват. — Дорогою трапилася в одному селі закинута ферма, де сиділи ворожі кулеметники. Коли почали обстрілювати, наша команда зіскочила на землю. Перед очима кулеметна черга проходить. Відсуваєшся — і там, де 5 секунд тому була твоя голова, сичать кулі. Відчуваєш, що смерть близько, у сухій пахучій ковилі. З тієї засідки пощастило відбитися малими силами: вибралися з двома пораненими, а одного бійця в полон захопили.
Іншого разу теж їхали в бій під Іловайськом, коли почався сильний дощ. Такої зливи не бачили за усе літо на Донбасі.
— За кілька хвилин промокаєш увесь, здається, що й автомат промок наскрізь. Тільки голова під шоломом суха, — усміхається. — Йшли степом, який за кілька хвилин перетворився на болото, як почали по нас стріляти з мінометів і автоматичних гранатометів. Виглядало, як у фільмах про війну — кілька десятків вояків борсається в болоті, а їх «накривають» міни і снаряди. Але земля настільки розмокла, що міни падали й за ривалися, не вибухали.
«Азов» тоді базувався під Старобешевим. Майже щодня з іншими добровольчими батальйонами та армійцями 51-ї бригади йшли на невдалі штурми Іловайська. Якось поблизу польового табору ледь не потрапили під обстріл «Градами».
— Вирішили з двома товаришами обдивитися краєвиди, — розповідає Андрій. — Поблизу було поле з соняшниками, думали туди піти, але дорогою побачили скручену кільцем гадюку, завернули назад. За дві хвилини по соняшниках вдарили «Гради». Коли розповідаю про це вдома, вважають, що нас так молитви рідних оберігали.
Андрій знав життя полку від початку, мав добру освіту й ораторські риторичні здібності, тож торік у грудні йому доручили бути речником. Хлопець оголошує офіційні заяви та спростування від імені «Азову». Найважче в цій роботі дається спілкування із західними журналістами.
— Деякі європейські репортери підхопили думку, яку поширює російська пропаганда, наче ми неонацисти, — каже. — Втомився пояснювати, як є насправді і чим український націоналізм відрізняється від німецького 30-х років минулого століття. Приємно, що багато західних журналістів по приїзді в Маріуполь та після спілкування з «азовцями» все-таки прощаються з цими міфами. Смішно, коли російське телебачення звинувачує нас у нацизмі — значить, більше нема в чому. Ворожа пропаганда ліпить образ ворога, бо не може визнати, що український народ бореться за свою свободу.
За характером Андрій — людина вільнолюбна, тож часом було важко підкорятися армійській дисципліні.
— Але почуття обов’язку переважило якісь особисті амбіції, — мовить боєць. — Коли потрібно захищати Батьківщину, то власні переконання треба ставити на друге місце. Це було важко, але жодної хвилини не сумнівався у своєму виборі.