ДІВЧИНКА З ВІЙНИ У ЛУЦЬКУ НЕ МОГЛА НАДИВИТИСЯ НА ЗОРІ

Марії Котовій (на фото) чотирнадцять. Серйозна й розсудлива не по роках. Такою її зробила війна. Дівчинка народилась у Луганську і любить своє місто, воно для неї рідне, найкраще у світі, там — її дім, улюблена музична школа, друзі, приємні миті дитинства. І одного разу все довелося залишити після довгих годин тривоги, сидіння у тісних підвалах, завивання сирен, які затяглися не на три дні…

Лариса ЗАНЮК

Тепер Маша (так до неї звертаються) живе у визволеному Сєвєродонецьку, одному з потужних центрів хімічної промисловості України. За хмарами коксохімічного походження не завжди вдається побачити зорі, розповідає Маша, тому зацікавлено розглядає їх у вечірньому небі Луцька, куди приїхала в гості. Милується заходом сонця і не зачиняє жалюзі на ніч, щоб вранці зустріти його схід.
Марійка російськомовна, але у Сєвєродонецьку навчається в українській школі. Каже, важко, коли всі предмети українською, але найважче слухати, як хлопчиська–однокласники вихваляються, що пішли б воювати за «ЛНР», «мочити укрів», а із гасла «Слава Україні!» насміхаються: «Сало уронілі!»
— Йди, спробуй! — дає відсіч Маша. — Там як тебе вмочать, то забудеш, хто ти і звідки!
У новому місті познайомилась із новими друзями, та у найзаповітніших своїх мріях хоче повернутися в Луганськ попри те, що повітря там важке, вода брудна, а люди проголосували за «ЛНР».
Марія видається мовчазною, та іноді хоче виговоритись, вилити і забути те, що у неї на серці. Знає назви військової техніки та її вигляд, розповідає про це так, що мої дівчатка–підлітки сидять із відкритими від подиву ротами. Тоді вона посилено жестикулює, а перед очима пропливають жахіття минулого. Психологи вважають це кроком до реабілітації.
— Розповідай, Марійко, і постарайся все це швидше забути.
— Здається, не зможу забути ніколи…
***
«Мої бабуся й дідусь живуть у багатоповерхівці поблизу обласної ради, тому про початок усіх «заворушок» у місті дізнавались мало не з вікна квартири. Важко було звикнути до того, що зовсім відімкнули світло, а по воду бабуся ходила з восьмого поверху кудись у двори, зникав телефонний зв’язок. Коли вперше біля адміністрації загинуло четверо людей, ми відчули справжній страх. Одна з жінок, смертельно поранена осколком, коли вона випадково проходила повз будівлю ради, була бабусиною знайомою. Відтоді батьки боялися відпускати мене з дому. Згодом усі почали звикати до звуків сирен і вже особливо на них не реагували. Коли бойовики обстрілювали місто, ми лягали вздовж стіни під батареями опалення. Вітчим казав, що так вибухова хвиля нас не зачепить».
***
«Найжахливіше було дізнатися, що моя подруга, з якою ходили до дитячого садочка, загинула під час обстрілу блокпоста. Вона просто йшла неподалік і…» — в очах у Марійки — сльози, і ми більше не розмовляємо на цю тему.
***
«Одного разу моїй Каті, то собачку так звати (сміється), потрібно було робити щеплення, і ми з подругами пішли до ветеринара на околицю міста. Раптом почули сильні вибухи, забігли в якийсь під’їзд, полягали на землю, бачили «бетеер», що проїхав біля нас, Катька тоді сильно загавкала, і ми дуже злякались, що будуть стріляти, але — обійшлося. Там сиділи до вечора, поки все стихло. Телефон не працював, і бабуся мені потім сказала, що вона мало не збожеволіла…»
***
«Коли ми виїжджали з Луганська, то перед машиною у будинок саме влучив снаряд. Як ми встигли проїхати, досі не знаю! Оселилися в селі Байдівка, але прожили там два місяці й виїхали в Рубіжне, бо мамі запропонували роботу (ми ж не мали за що жити). Коли й туди підійшли ополченці, виїхали в Сєвєродонецьк. У Байдівці ми з друзями зустрічали нашу військову техніку, що їхала на блокпости. Кричали: «Слава Україні!», — коли їхала колона, нам сигналили, а з останнього легковика вийшов якийсь чоловік у цивільному і роздав нам усім жовто-блакитні прапори. Тоді ми до вечора розмахували ними. Тепер цей прапор у мене в кімнаті на стіні. У нього маршрут: Байдівка—Рубіжне—Сєвєродонецьк. Колись привезу його в Луганськ…»
***
«Бабуся дзвонить звідти, наглядає за нашою квартирою (ми ж там чотири роки робили ремонт). Пенсії, каже, довго не виплачували, тепер дали, але картопля на ринку коштує 50 гривень за кілограм (як на наші гроші). У них там тепер — ЛНР. Хоча бабуся на референдум не ходила і їхнім «дурним новинам» не вірить. Знаєте, мою бабусю не так просто зазомбувати. Але багато людей думає, що ЛНР — це добре. А ті, що так не думають, вже давно виїхали».
***
«Хочеться швидше вирости і поїхати вчитись кудись далеко–далеко, де нема війни…»

У травні Маша святкувала 14–річчя. Запитую, який подарунок отримала на день народження.
— Знаєте, — зізнається, — я попросила відвезти мене в Луганськ, додому…
Повірте, серце стискається, коли чуєш такі відвертості від дитини. І задаєшся питанням, перефразовуючи Кузьму Скрябіна: чи хотіли б ви, панове президенти, прем’єри та олігархи, щоб ваші діти переживали подібне?