В Україні ― понад півтори сотні психоневрологічних інтернаті…
В Україні ― понад півтори сотні психоневрологічних інтернатів, що стали вимушеним притулком для тих, від кого суспільство відгороджується глухою стіною байдужості, мовляв, це ж психопати, недоумки, ідіоти, шизофреніки…
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ТУТ І ВЧОРАШНІЙ «ЗЕК», І ДРУЖИНА КОЛИШНЬОГО МІНІСТРА… Про такі заклади розповідають багато жахіть: начебто і голодом там душевнохворих морять, і під замками тримають, і б’ють за непослух. Інтернати для психохроніків, створені у 50-х роках за радянської влади, зазвичай знаходяться далеко від обласних центрів, переважно займають старі, непристосовані будівлі, в яких важко належно облаштувати побут, створити нормальні умови для проживання хворих. Колись, 27 років тому, тільки-но прийшовши на роботу в редакцію, хотіла написати репортаж із психоневрологічного інтернату. Не змогла. З відрядження повернулася напівжива, відтворити те, що побачила і пережила, просто не вистачило духу. Діагнози «олігофренія», «шизофренія», «слабоумство», «психопатія», втілені у конкретні людські обличчя, специфічну поведінку, дії; важке застояне повітря із гострим запахом нечистот у палатах із лежачими; сірі стіни й гнітюче відчуття, що ти ― у страшній в’язниці, ― усе це не для людей зі слабкими нервами. Тепер їхала в інший заклад. Але на душі було тривожно. Чула, що Берестечківський психоневрологічний інтернат ― один із кращих у системі, що сюди влаштовують своїх рідних навіть впливові люди, що живе там, наприклад, дружина колишнього міністра, мирно сусідить із вчорашніми безхатченками і багатолітніми пацієнтами психлікарень, від яких рідні відмовилися. Усі якось вживаються, бо ж це ― не санаторій і не престижний пансіонат для вибраних. Хвилювалася, бо в цьому інтернаті мала провідати нашу колишню співробітницю. Кілька років тому вона була успішною, благополучною жінкою, турботливою донькою, мамою і бабусею, але хвороба внесла в її долю свої корективи… Директора Світлану Приходько застала на вулиці біля входу на територію інтернату в оточенні кількох робітників і пацієнтів. Старий паркан розібрали, бралися будувати новий. Власними силами. — Усі 28 років, скільки тут працюю, ― постійно щось будую, ремонтую. Виконробом уже можу бути, ― каже Світлана Іванівна, даючи розпорядження чоловікам. Приїхали ми без попередження. Хотілося побачити все як є, без показухи. І занепокоєння цей раптовий візит ні в кого не викликав. Усі займалися своїми справами. Частина персоналу і підопічних була в полі, жінки пололи моркву і буряки. На 50 гектарах вирощують і зернові, і городину, і кормові культури для худоби. У підсобному господарстві ― 8 корів і 160 свиней, ходити є біля чого, але й на стіл є що поставити. Тепер інтернат ― «змішаного типу», кілька років тому в заклад для жінок «підселили» 60 чоловіків. Їх розмістили в окремому приміщенні, де до 1959 року діяв райком. Жіноцтво живе у «польському маєтку» ― колишньому графському домі. У панській конюшні, будинках для челяді ― медпункт, їдальня, лазня, ритуальна кімната. Роки, які пішли на реконструкцію, добудову приміщень, були не марними: тепер є тут нормальні душові та вбиральні, у палатах ― «теплі» вікна і нові двері. Скрізь такий ідеальний порядок, що аж повірити важко. У корпусах майже порожньо. Хворі ― на подвір’ї, на лавочках. Кажуть, «під замком» їх ніхто не тримає, здоровші ходять у місто ― на базар, до церкви. Траплялося, тікали, але тепер таке буває рідко. Елегантний чоловік у білому костюмі називає себе президентом і відмовляється одягати речі іншого кольору. Молодий хлопець, здалеку побачивши директора, гукає: «Мамочко!..» «Добра душа, від народження ― олігофренчик», ― зітхає пані Світлана. Сестри–близнючки, у яких спільний психіатричний діагноз, ретельно полють клумбу. В іншому кутку, як мале дитя, лементує 60-річна Надя, бо в неї відібрали віник. Хтось ― агресивніший, хтось ― зовсім безпорадний, хтось ― підступний, хтось поводиться як одержимий. — Коли у вісімдесят сьомому прийшла працювати в інтернат, то в одній із палат побачила прив’язану до ліжка жінку. Зібрала персонал і попередила, що за таке буду звільняти. Медсестри сприйняли «в штики»: як дати раду з «буйними»? Поступово разом вчилися знаходити підхід до кожного підопічного. Є важкі хворі, коли, окрім психічного, розумового розладу, ще й цілий букет інших хвороб ― від СНІДу до онкології, ― розповідала Світлана Іванівна, показуючи своє чимале «сімейство». У жіночому корпусі живе 120 хворих, в окремих палатах по 8 ліжок, є й двоярусні. Тепер не дивуюся, що навіть «по блату» сюди нікого взяти не можуть, нема куди покласти. Чоловіки ж чекають поповнення: із психлікарні виписують двох колишніх засуджених, яким більше нікуди йти. Потреба у таких закладах, на жаль, зростає, хворих із психоневрологічними розладами з кожним роком стає більше. Світлана Приходько колись навіть виношувала ідею добудувати ще один корпус, аби підопічним було вільніше. Усе впирається в кошти.
НА ПОЛІПШЕННЯ ЗДОРОВ’Я Згідно з типовим положенням, затвердженим Міністерством праці й соціальної політики, психоневрологічні інтернати ― це соціально-медичні установи. Втім, сподіватися на повноцінну адаптаційно-підтримуючу терапію хворих, яка б зупинила прогресування недуг, не доводиться. На медикаменти для одного підопічного у Берестечківському психоневрологічному інтернаті цього року виділяють 2 гривні 50 копійок на день. При теперішніх цінах на ліки ― мізерна сума. У випадку загострення хвороб ― пацієнтів відправляють до лікарні. Але дівчата-медсестри «по секрету» кажуть, що шкодують віддавати, бо виписуються хворі схудлими, виснаженими й анітрохи не здоровшими. У лікарнях же фінансування не краще. У просторому, недавно розбудованому інтернатському медпункті пацієнтів не застали. Лікар-терапевт Ольга Прохоренко, яка працює тут на півокладу, пояснює, що вранці робить обхід палат, призначає за необхідності фізпроцедури, але зараз їх потребують одиниці підопічних. А от до стоматолога, якби він був у медпункті, шикувалися б у чергу. На жаль, зубного кабінету тут не облаштовано, простора кімната стоїть порожньою. Не багаті на обладнання й інші кабінети медпункту. Один із найпоширеніших діагнозів, із яким потрапляють сюди літні люди з родин ― судинна деменція. Деменція в перекладі з латині ― безумство. Від цієї недуги в Україні потерпає понад 60 тисяч осіб. Порушення пам’яті, мислення, інтелекту, нейропсихологічні синдроми призводять до соціальної дезаптації людини. Саме деменція й привела в інтернат і нашу колишню працівницю, яка, як і більшість літніх жінок, страждала від гіпертонії, але не надавала цьому значення, вважаючи підвищення артеріального тиску не найбільшим лихом. — Артеріальна гіпертензія є основним фактором розвитку судинної деменції. Внаслідок склеротизації судин відбувається ураження мозку, ― пояснює Ольга Миколаївна Прохоренко. ― Є серед наших підопічних люди різних професій, різного соціального статусу. У жінки з хворобою Альцгеймера ― дві вищі освіти, вишукані манери, але вона втратила пам’ять і здатність мислити. Євгенія Миколаївна Сокальська 44 роки відпрацювала в інтернаті старшою медсестрою. Розповідають, що вона вміє «домовитися» навіть з тими, у кого важкі форми слабоумства. Як це вдається? Адже в родинах, буває, дати раду з такими хворими не завжди спроможні. — Можна знайти контакт із кожним хворим, якщо докласти зусиль. Навіть у домашніх умовах я б радила дотримуватися розпорядку дня, бо це дисциплінує. Важливо давати людині якусь посильну роботу, яка буде їй у задоволення. У нас для кожного підопічного є програма реабілітації ― вишивають, в’яжуть, малюють, у футбол грають, квіти доглядають, ― ділиться професійними секретами Євгенія Миколаївна. У кожній палаті, в кожному коридорі інтернату ― десятки вазонів. Директор Світлана Приходько згадує, що коли починали створювати це квіткове царство, дівчата-медсестри потерпали, чи не об’їдять хворі листочки, бо і таке траплялося. Але з часом підопічні самі стали квітникарками, виявилося, їм дуже подобається доглядати за рослинами. — У нас хворі довше живуть, аніж у сім’ях. Бабця Текля, наприклад, у 101 рік померла. Іноді оточуючі засуджують людей, які віддають своїх рідних в інтернати. Боронь Боже, засуджувати. Хто не відчув на собі, яка то біда, той не розуміє, що хворі з психічними, розумовими розладами вимагають безперервної опіки, яку не завжди можна забезпечити в родині, ― розмірковували мої співбесідниці. Визнавали, що з подібних закладів люди зазвичай не повертаються. Ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Навіть якби хтось вирішив забрати звідси маму чи сестру ― не впізнає в ній близьку душу. Втім, нікого й не забирають додому. Цим людям, навіть молодим, судилося тут доживати…
На фото: Директор інтернату Світлана Приходько подбала про гарні умови для підопічних.
