ВОНА ЧЕКАЄ НА ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ ЧОЛОВІКА БІЛЯ ПОСТЕЛІ НЕРУХОМОГО СИНА...

Раніше щасливе життя 43-річної мешканки села Ржищів Горохівського району Руслани Семенюк перетворилося в суцільне чекання. Чекає чоловіка, який пораненим потрапив у полон, виходячи з оточення з-під Дебальцевого. Чекає одужання прикутого комою до лікарняної постелі 23-річного сина, який потрапив у автопригоду на Великдень

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

— Андрієчку, повертайся, синочку, до життя. Знаю, що чуєш мене, ти ж розумієш, як потрібна мені твоя підтримка. Ти мусиш одужати, бо сильний, як тато, — вдивляється в зболене найдорожче обличчя. За нього, і за старшого сина — 24–річного Сергія — воювати на Схід України пішов батько Анатолій. До того часу вона була жінкою, найбагатшою на сімейні радощі. Як на крилах, полетіла у спогади, мимоволі відступивши думками на лічені хвилини від скутої горем реальності.
…Анатолій із першого дня, в який поєднали свої долі, робив усе, щоб дружина посміхалася. Адже нагледів її ще дитиною. Лише через багато років зізнався, що впала в око йому, випускникові місцевої школи, ще першокласницею. «Чекав, доки підросте», повернувшись із армійської служби, а як повінчалися, то сталося у подружжя все, як велить споконвічний заповіт: Руслана з Анатолієм збудували дім, посадили сад, народили і благословили у життя двох синів.
— Мені так спокійно біля тебе, — казала ще рік тому Руслана чоловікові, який у черговий раз повернувся із заробітків з Росії. А він задумливо дивився на неї, та одного разу з проханням у погляді таки стиха мовив:
— Відпусти мене…
— Куди? – запитала, стрепенувшись єством у ще незрозумілому передчутті чогось невідворотно–тривожного, що неодмінно зруйнує її сімейний рай.
— Не можу бачити, що на Донбасі воюють діти. Україна в нас одна, як у кожного мама. Вони мусять жити.
— А я?
— І ти в мене одна, найкраща, і все можеш зрозуміти. Тому й відпусти...
Дарма переконувала лікарів, що у чоловіка хворий шлунок. 31 серпня 2014 року він уже телефонував додому з Раковецького полігону, що на Львівщині. Відтак із Харкова, Маріуполя, Бердянська. На Різдво, якраз перед своїм 50–літтям, приїхав у відпустку, а 27 січня знову був у Харкові.
Як і десятки побратимів, Анатолій Семенюк не запитував у командирів, навіщо їх послали у Дебальцеве, коли вже велася мова про вихід звідти українських бійців. 18 лютого зізнався дружині, що він у тому котлі. Сказав мало — лишень що здоровий і щоб не переймалася.
— Ми виходимо, все буде добре, — заспокоював дружину.
Та «добре» не сталося. 20 лютого о 7-й годині його голос видався Руслані дуже втомленим. Почувши найважливіше, що ось–ось будуть у відносній безпеці, попросила зателефонувати, коли відпочине. Після того годинами, днями не відводила погляду від телефону, очікуючи того найжаданішого дзвінка. Не дочекавшись, допиталася у воїнів — друзів Анатолія, що його осколками збило з БТРа за якусь сотню метрів від українських позицій.
— Дядько Толик дуже хороший, він повинен вижити, — казали їй тоді бійці.
— Мамо, батько живий, — як могли втішали сини, а Андрій поїхав за викликом проходити експертизу ДНК. На їхнє щастя й на чиюсь біду її результати не підтвердилися.
— Ваш муж жив. У него осколок в голове, отморожены руки и ноги. Я подобрал его, и ему уже сделали операцию, – вірила й не вірила словам того, хто відрекомендувався «донским казаком Сергеем», аж доки їй не надіслали відео, в якому російська журналістка брала інтерв’ю в українського полоненого Анатолія Семенюка. Він казав на камеру, що воює за Україну, а з очей текли багатослівні чоловічі сльози.
Пізніше ще питав у Руслани, чому його не забирають звідти, а вона телефонувала куди могла, аби повернути чоловіка.
З госпіталю у Стаханові Анатолія вже з обрізаними пальцями ніг перевезли у Луганськ. Домовленості про обмін полоненими, поїздка за земляком священнослужителя Юрія Зараффутдінова — всі старання поки що були марними.
У якусь мить свята материнська і жіноча любов, як струни, рветься у раніше ніколи не римованих поетичних рядках:
Я чекаю дзвінка щосекунди,
щохвилини,
Щоб почути голос
найдорожчої людини,
Щоб сказав ти мені:
«Я живий і вернуся скоро,
Я живий, Ти молися
за мене до Бога».
Чи ось у таких, які промовляє до занімілого тіла сина:
Серце матері страждає,
Воно спокою не знає.
Рана та така глибока,
Сину, знай же її ти,
Я прошу тебе: «Живи!»
…Багато на землі є горя. Щоб відчути й переповісти біль Руслани Семенюк, яка молиться за повернення чоловіка, за одужання сина і неходячої свекрухи, якій нещодавно зробили операцію, за благополучне народження через два місяці другого дитяти Андрія (на час аварії дружина була вагітною), за мир і за всіх добрих людей, які допомагають їй, не вистачить слів… Щоб зрозуміти цей біль — лише на долю секунди уявімо себе на її місці…

P. S. Небо почуло її благання. У ці дні жителів Ржищева схвилювала звістка про те, що Анатолія Семенюка вже звільнено з полону. Наразі Герой лікується у Харківському госпіталі. Він дуже знесилений, важка контузія вплинула на зір, але Руслана, рідні Анатолія вже подумки обіймають його. Щоб перевезти чоловіка на Волинь, сім’ї, яка ледь знаходить можливості лікувати Андрія, потрібні чималі кошти. Їх уже вкотре збирають милосердні ржищевці. Долучитися до цієї угодної Богові і людям справи може кожен. Реквізити: Семенюк Руслана Василівна, ІПН 2659918188, картковий рахунок у ПриватБанку 5168757237739661.

На фото: Руслана Семенюк біля сина Андрія у відділенні нейрохірургії Волинської обласної лікарні.
Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.