ВОЛОДИМИР ТАЛАШКО: «НАВЧІТЬ ДІТЕЙ ЗАПАЛЮВАТИ СВІЧКУ ПЕРЕД ОБРАЗАМИ»

Минулої неділі жива легенда нашого кіно — народний артист України Володимир Талашко — побував на своїй малій батьківщині — в селі Грабове Старовижівського району...

Валентина БЛІНОВА

«СТРАШНО, КОЛИ ЛЮДИНА ЗАБУВАЄ, ДЕ ЗАРИТА ЇЇ ПУПОВИНА»
Спершу поважний столичний гість вистояв недільну службу в місцевій церкві Святої Параскеви П’ятниці, якій, либонь, не менш як сто років. Цілком імовірно, що саме тут молилися його дід та баба, інші прародичі. Тих, кого вже нема серед живих, Володимир Дмитрович вшанував, відвідавши сільське кладовище. Затим його дорога пролягла до низенької, з підсліпуватими віконцями дерев’яної хатини. Він пам’ятає її ще під солом’яною стріхою. Тут уже давно ніхто не живе, але завдяки своїй племінниці Вікторії знаменитий земляк грабівчан уперше за багато років переступив поріг дідівської оселі.
— Хоча в паспорті записано, що народився я в Ковелі, але коріння мого роду — звідси, бо тут я виріс, — говорить професор кафедри режисури телебачення Інституту екранного мистецтва Київського Національного університету театру, кіно і телебачення Володимир Талашко. — Як кажуть: очі сині, спина в глині, значить, хлопець із Волині. Тут мав перший заробіток — молоком — за те, що за дідівським наказом ганяв горобців із проса. Тут печуть найсмачніші хліб і пироги! Я низенько вклонився нашій хаті. Вона осіла, але, може, то я вже такий високий виріс? Напевне, всім, а особливо нашим політикам, треба частіше схиляти голову перед пам’яттю предків, не забувати, що і президенти, і депутати — від землі. Вдячний моїй племінниці Віці, яка дбає, щоб не загубилася нитка нашого родоводу.
З поважним гостем розмовляємо в сільському клубі. Його облаштували у приміщенні колишнього дитсадка. Місцеві жителі, зокрема священик отець Миколай, учителі Катерина Калинчук, Галина Оксюк, Зоя Криницька, завідувачка клубу Тетяна Романюк, церковний староста Микола Хлуд, вручили своєму землякові запашну паляницю. Він вдихає аромат свіжої випічки і не приховує радісного здивування:
— Ще тепла! А пахне як!
Поки триває розмова з односельчанами, до яких згодом долучається заступник голови Старовижівської районної ради Василь Романюк, нетерпеливиться двоюрідному братові Володимира Дмитровича Василю Порфирійовичу Талашку, в будинку якого чекали дорогого гостя. Його сподівалися побачити ще два тижні тому, коли відзначали 555-річчя першої писемної згадки про Грабове.
— Обіцяв приїхати, але не зміг, — щиро зізнається. — Востаннє був тут більш як три роки тому. Інколи й хочеш сісти за святковий стіл, але кличе робота. В актора вона така, що відкласти не можна.
— Оце буду просити односельчан знайти дерев’яні ночви, — продовжує мій співрозмовник. — Хоча б два — три екземпляри, щоб показати їх своїм студентам, з якими готую дипломну виставу «Мама родная, любимая». Мій учитель — відомий кінорежисер Микола Мащенко —зняв фільм про свою маму, котра жила в селі Миловатка Луганської області. Вона виховала двох своїх і семеро чужих дітей. А коли в 1939-му одного з нерідних синів кинули до в’язниці, поїхала в Москву до Сталіна просити відпустити чужу дитину, переконувала, що хлопець — не ворог народу. Готуємо виставу, а студенти не знають, що таке ночви, ікона, свічка. Я сам намалював ікону на склі з обох боків, чекав, щоб вони за 3 гривні купили свічку і поставили перед образом. На жаль, так ніхто й не здогадався цього зробити. Батьки навчили дітей їсти, пити, але не навчили запалювати свічку перед образами. Оце страшно.
Народний артист України Володимир Талашко — ведучий програми «Добре слово», що виходить українською і російською мовами на духовно–просвітницькому телеканалі «Глас». Особливо проникливо говорить про нетлінні цінності, на яких тримається нація: мораль, молитва, віра.
— Страшно, коли людина забуває, де зарита її пуповина. Маю дві малі батьківщини — Волинь і Донбас. Мені було п’ять років, як батьки поїхали з Ковеля на будівництво донецьких шахт. Туди вирушило чимало західняків. На жаль, час вимив золото душі в багатьох, хто там залишився. Коли скінчилися метал, руда, вугілля, вони зубожіли. Тоді їм замість роботи дали зброю, якою відпрацьовують свої гривні. А людям треба повернути пісню, дорогу до Бога, бо, як казала моя бабуня, «храм начинается не с бревен, а з ребер», тобто з душі, з того, що в серці. Цього не зробить ніхто — ні суспільство, ні держава, ні школа, а лишень дід із бабою, батько з матір’ю.

«САЛО НАШЕ ЇДЯТЬ, А ПІСНІ БОЯТЬСЯ!»
Володимир Талашко спершу вступив до Макіївського гірничого технікуму, але після того, як спробував акторського хліба на сцені Донецького музично-драматичного театру імені Артема, став студентом Київського інституту імені Карпенка-Карого. Своїми вчителями називає Костянтина Степанкова, Миколу Мащенка, Леоніда Бикова, Тимофія Левчука. Першу роль отримав у фільмі «Комісари» режисера Миколи Мащенка. З 1972-го працював на кіностудії імені Довженка. Зіграв у 53 стрічках, більш як 10 виставах. Неймовірною нині видається працездатність артиста, з участю якого в окремі роки виходило на екрани три, чотири і навіть п’ять фільмів!
— Актору не завжди подобаються ті його персонажі, що й глядачам, — так відповідає на запитання про улюблену роль. — Він любить тих, які беруть його за душу, змушують діставати з її дна те, що робить усіх нас людьми. Для мене зіграні герої — це моє життя. Якби не вони, я був би іншим, бо допомагають брати висоту, дотримуватися Божих заповідей. Хіба можу зробити якийсь негідний вчинок, щоб там, в іншому вимірі, за мене було соромно Костю Петровичу чи Льоні Бикову, Івану Миколайчуку, Наталії Наум чи Миколі Гриньку?
— І все ж із більш як півсотні акторських робіт знакова роль Скворцова в одному з найкращих фільмів про Другу світову «У бій ідуть одні «старики». Ваш старший лейтенант запам’ятався ще й виконанням української народної пісні «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», яку можна по-сучасному назвати саундтреком. А чи були інші варіанти пісень для цього фільму?
— Були. Я вважав, якщо доля мого героя непроста, бо опинився перед вибором — літати чи не літати, вб’ють чи не вб’ють, то він має співати про небо, має бути мов орел, який літає. Тому запропонував Бикову пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Однак Льоня був із тих режисерів, які чують і вміють слухати, однак обирають те, що краще не герою, не його долі чи легенді, а фільму. Тому зупинився на пісні «Ніч яка місячна». І вгадав, бо це була моя дипломна робота — пісня, яку я виконував на державному іспиті в театральному інституті. Її досі співають навіть у Росії, як і «Два кольори», «Рідна мати моя». Торік 29 травня ведуча Юлія Меншова запросила мене в Москву на свою передачу «Наедине со всеми». Коли попрохала щось заспівати, то я лишень почав «Ти казала в понеділок», як уся аудиторія підхопила. Співали так, що Путіну в Кремлі, напевне, було непереливки. І це вже після Євромайдану, коли на Сході України розпочалася російська агресія! Але коли передачу готували до ефіру, пісню вирізали, хоча все, що я казав, залишили. Сало наше їдять, а пісні бояться!
В нещодавньому інтерв’ю радіо «Свобода» актор сказав: «Мої однолітки навіть уявити не могли, що війна прийде до нас саме з російських кордонів. Не кажу про російський народ, тому що часто там буваю, багато знаю людей розумних, представників мистецтва, культури, які не підтримують кремлівських замашок. Ніхто не очікував, що війна почнеться з того боку, тому сьогодні потрібно чесно сказати, що це просто імперські амбіції Кремля. Думаю, проблеми на Донбасі, на моїй малій батьківщині, виникли тому, що довгі роки людей цікавило все, що можна продати або вкрасти, і мало хвилювала духовність».
— Моя онука каже: «Давай зателефонуємо, щоб відправити 5 гривень для армії!» — турбує Володимира Дмитровича ця тема в розмові з грабівчанами. — «Та я вже сьогодні кілька разів набирав той номер», — відповідаю. Чому ж наші діти й онуки душею боліють за українських хлопців, котрі стоять проти путінського зла, а дітям політиків та олігархів, які вчаться або живуть в Італії, Англії, Німеччині, байдуже те, що коїться в Україні? Наші багатії мали б не 5 гривень через мобільний відправляти для армії, а 5 мільйонів!
— Незабаром у вас поважний, 70-річний ювілей. Як збираєтесь його відзначити? — наостанок звертаюся до народного артиста.
— Коли запитують, чому не влаштовую урочистостей у Будинку кіно чи в президентському палаці, відповідаю, що не хочу бачити, як будуть мене проводжати. Маю багато друзів, які могли б покласти свої кошти задля такої події, але не хочу свята за чужі гроші — це не
по-чоловічому. «Будемо жити!» — як казав мій старший лейтенант Скворцов.

ДОВІДКА «ВОЛИНІ-НОВОЇ»
Найпопулярніші фільми за участю Володимира Талашка:«У бій ідуть одні «старики» (Скворцов), «Юркові світанки» (Олександр), «Біле коло» (Шлейхерт), «Як гартувалась сталь» (Окунєв), «Капітан Немо» (Нед Ленд), «Дума про Ковпака» (Іван Тризна), «Народжена революцією» (Басаргін), «Таємниці святого Юра» (Орест), «Якщо ворог не здається…» (Русанов), «На вістрі меча» (Петлюра), «Роксолана» (фільм 2-й — «Дружина Халіфа»).

На фото: На дідівському обійсті все майже так як було багато років тому.