68-літній Микола Мельник завдяки своїм «ста друзям» збудував у рідному селі Замостя Маневицького району церкву Рівноапостольної Марії Магдалини (на фото)...
68-літній Микола Мельник завдяки своїм «ста друзям» збудував у рідному селі Замостя Маневицького району церкву Рівноапостольної Марії Магдалини (на фото)
Лариса ЗАНЮК
...Там пахне свіжою живицею та ладаном. Хори переспівуються, обіймаючи увесь простір, аж до куполів, а отець-диякон звертається до Господа, здається, перед самими небесними воротами Раю... Такою легкою та окриленою буває молитва у щойно освяченому храмі. – Нарешті ми дочекались цього дня! – не стримує емоцій поважний чоловік, коли вбрані у вишиванки замостяни із хоругвами в руках ідуть довкола. – Тут досі ніколи церкви не було, до сусіднього Карасина ходили… Та старі вже нездужають. Дай Боже здоров’я Миколі Оксентійовичу, який подарував нам таке свято! Виявилося, що той поважний чоловік – то Василь Коніщук, давній приятель нашої газети, який разом з Андрієм Бондарчуком працював над книжкою «Обірване коріння нації» і досліджував історію села, в якому живе з 1968 року. — Замостя засноване у часи кріпосного права, — захоплено розповідає. — Свавільний поміщик із Карасина за непокору розгнівався на три родини кріпаків і спровадив їх аж за мости, в болотяну місцину. Серед них і Мельники, які й започаткували село. Раніше тут був ліс і кілька наділів землі, а тепер проживає 303 людини, 60 православних сімей. Нащадок Мельників, Микола, прославив своїх предків і побудував ще й церкву. То патріот своєї малої батьківщини, а отже, і всієї України. Уже від настоятеля парафії отця Миколи дізнаюся, чому храм назвали на честь Марії Магдалини. – Саме ця жінка є прикладом самозреченої любові до Господа, – каже він. – Перед стратою Христовою всі учні злякалися й повтікали, і тільки Марія Магдалина одна з небагатьох була з Христом до розп’яття, до погребіння, а воскресного ранку прийшла до гробниці з пахучим миром. Вона забувала про себе, трудилась для Бога. До такої любові покликаний кожен із нас. Тому цей храм, можливо, буде пам’ятником нам і прийдешнім поколінням, нагадуванням про те, чого треба прагнути. – А як вдалося за такий короткий термін його побудувати? – допитуюся. – Для самих жителів села це було б нереально, – зізнається отець Микола. – Добре, що маємо такого Миколу Оксентійовича, який за своє життя зібрав біля себе багато друзів. Знаєте, одні здобувають капітали, інші – славу, а він оточив себе людьми, які його підтримують. Втім, навряд чи побачили б ми на перехресті сільських доріг храм, якби не поїздка Миколи Мельника на Святу Землю, де життя своє побачив, як на Божій долоні, де народилася його мрія збудувати у своєму селі церкву й помістити в ній частинку каменя з Гробу Господнього. І коли односельчани підтримали його, а митрополит Луцький і Волинський Ніфонт благословив на цю благу справу, довелося чоловікові попоїздити по Україні в пошуках омріяного храму. Знайшов аж на Закарпатті: невеличкий, із соснового брусу, водночас і простий, і вишуканий. Того ж року, 2013-го, заклали фундамент. І хоч дехто з близьких друзів натякав Миколі Оксентійовичу, мовляв, треба було будувати, поки був начальником (відслуживши на флоті, тривалий час працював у сільському господарстві, здобув звання заслуженого працівника, був заступником начальника обласного управління агропромислового комплексу, звідти й пішов на пенсію), він не заспокоївся — будь-що вирішив завершити розпочате. Донька Вікторія розповідає, як узимку повернувся батько додому в розклеєних черевиках. — Тату, купіть собі нові, — прошу його. — А він мені: «Які черевики, дитино, в мене церква не накрита!» Наступного дня даю йому гроші й уже наполягаю, щоб таки купив, бо ж як застудиться, то хто ту церкву буде будувати. Він узяв їх, а ввечері зізнається: «Доцю, ти не будеш ображатися? Мені не вистачало за роботу з людьми розрахуватися…» Тепер згадали цей випадок і разом сміються. Ніде правди діти, саме весела вдача цього чоловіка, його безпосередність і простота збирають людей з усієї України у храмі Марії Магдалини. Кожну їхню лепту пам’ятає Бог. А пан Микола ще й видав книжку про будівництво храму та його благодійників. – Нікого не забув, – запевняє він з церковної паперті. – Але є декілька людей, яким я не давав спати, а вони – мені. Ігнатій Братінов з Одещини (подарував великий дзвін, виручав у найбільш кризові моменти), директор Луцького цегельного заводу Людмила Лінник (всі вікна — її дарунок), керівник СГПП «Рать» Віктор Шумський... То їм привіз нагороди від Київської митрополії, грамоти й подяки від Волинської єпархії. Знаєте, не можу не назвати своїх найближчих: племінника Ігоря, який добровольцем служить в АТО і цілу ніч їхав сюди з-під Донецька, та дружину Марію, вона не лише терпіла мою постійну відсутність, а й подарувала дзвін у храм своєї святої покровительки. Усім причетним до цього свята пан Микола передав і вітальний адрес, підписаний митрополитом Ніфонтом, у якому є, зокрема, й такі слова: «Всі благодіяння та пожертви на побудову Божого храму, що здійснюються тут, на землі, воздадуться на небі». Подякувала громаді за підтримку добрих починань і висловила сподівання, що тепер і в Замості звучатиме спільна молитва за мир, спільна подяка Богу, голова Маневицької районної ради Людмила Веремчук. А клірик Свято-Покровського кафедрального храму Луцька архімандрит Аліпій (Сапіга), що очолив святкове богослужіння, наголосив: «Храми будуються любов’ю й добрими намірами, а оживляються дитячими голосами. Яке щастя – чути дитячий сміх, яка радість – могти молитися!». …Дорогою додому, згадавши, як донька Миколи Мельника Вікторія по секрету розповіла, що у старенькій батьківській хаті тато хоче облаштувати музей села, не полишала думка: такі люди не зупиняються на досягнутому, і можна тільки по-доброму позаздрити замостянам, що мають такого земляка.
