НУ, ЯК ВОНО, В АМЕРИЦІ?

«Пристебни ремінь безпеки», — вкотре почула від своєї подруги, яка мешкає в американському штаті Кентуккі, а нині гостює у родини на Львівщині. Ми їхали автівкою на Волинь, і після кожної зупинки, вмощуючись на передньому сидінні, я забувала про цю необхідну дію. А подруга тим часом коментувала поведінку деяких українських водіїв, «ой яких нетерпеливих і невиправдано зухвалих»

Оксана КАЛИНЮК

Чимало з нас має друзів, знайомих, яких доля вивела за виднокрай України. І при зустрічі ми ревно проставляємо палички у рейтингу «плюсів і мінусів», з якимось острахом визначаючи, чи, бува, не змело чужозем’я у цій людині українця, а одночасно міряємо наше і їхнє.
Моя подруга Таня Джеймс (на фото) живе в Америці 3 роки. Її чоловік працює пілотом, виховують двох донечок. Меншенькій лише 2 роки, вона має щастя слухати дві мови: мама розмовляє з нею українською, а тато — англійською. Гостюючи з мамою в Україні, малеча навіть не хоче телефоном відказувати татові «byе», тому тато Майкл мусив вивчити «па–па» та «іди спатки». Питаю: «А ти співаєш Діанці колискові?» Виявляється, не співає: повільні «надобранічні» пісні (англійською) лунають із «ай–пада» (невеличкого комп’ютера). Мимоволі думаю, чи багато молодих мам нині співають колискові, а тим часом озвучую запитання, яке ставили українці українцям задовго до мене: «Ну, як там, в Америці?» Подруга знає, чим здивувати. Оповідає різні дивовижі. Наприклад, як одного разу виявила поблизу супермаркету на лобовому склі своєї автівки повідомлення від незнайомої американки. Жінка написала, що бачила, як її машину «зачепив» сусід по парковці і поїхав, тому вона залишає свій номер мобільного і готова бути у суді свідком, якщо авто потребуватиме ремонту!!! Приголомшливо! Ви можете уявити таке тут, у нас?! (Насправді подряпина легко стерлася, тому відповідальна американка отримала повідомлення з подякою).
Окремих слів заслуговує старше покоління американців, яке доводить, що після шістдесяти життя може розквітати. У публічних місцях, де у нас гуртується молодь, у них можна побачити ще й чимало людей літнього віку, які готові з’їхати з американської гірки, сходити на коктейль, і навіть більше — податися у мандри. Подруга розповіла про знайому 75–літню жінку (статус бабусі, але, як кажуть, язик не повертається), яка у 40 вступила до університету, згодом отримала науковий ступінь і пропрацювала саме до 75 років. Люди поважного віку в Америці не обмежуються походом на ринок чи переглядом серіалу — вони відвідують театри, фестивалі, майстер–класи, тобто і на пенсії не звужують коло свого спілкування. «Вони усміхнені, і нехай здоров’я у них не те, але показують, що повнота життя не тільки у роботі», — ділиться враженнями Тетяна.
З–поміж того, що ще воліли б ми обидві перенести в Україну, — люб’язність у сфері обслуговування. Там, де у нас аргументовано розкажуть, чому не можна так, як тобі зручно, у них шукатимуть компроміс, змінюватимуть і до того гнучкі правила. Усе — задля того, аби клієнт пішов задоволеним, повернувся ще раз і, можливо, привів друзів. «Ось бачиш», — усміхалася подруга, коли працівник в одному з розважальних дитячих центрів у Луцьку взявся доводити дітям, що рибок з фонтану руками ловити не можна — тільки вудкою на магнітиках. (До його честі, він змінив свою думку). Були й інші деталі, які для нас є звичними: замовлені дітям страви у кафе принесли в різний час (і спробуй поясни малечі, чому вона ще 5 хвилин має ковтати слинку) — за кордоном страви приносять одночасно всім. Загалом чужоземне ставлення до споживача, як на наш вимір, унікальне: якщо ти придбав річ і впродовж місяця користування зрозумів, що вона тобі зайва, не підходить, — здаєш і гроші повертають без проблем, запитують тільки про причину.
У штаті Кентуккі, дивує далі подруга, державних дитсадків нема. У приватному треба платити 800 доларів на місяць та ще й давати обід із собою. Для багатьох це не по кишені. Зате у школі не купують ніяких зошитів з друкованою основою, ніяких підручників для поглибленого вивчення, ніяких подарунків нікому. Батьки платять податок на школу — 60 доларів одноразово — на початку року. Учні працюють на роздрукованих із завданнями листках, які підшивають у папку. 14–річна Луїза, яку свого часу перевели з української школи в американську, розповідає, що в українській предмети вивчають глибше. А ще каже, що списувати для американського школяра — велика ганьба. Мало того, це ще й дуже складно, бо однокласники «здають» без будь–яких докорів сумління: вірять, це тільки на благо нерозумному. Учитель ніколи не скаже поганого слова про котрогось із учнів прилюдно. Неприємні моменти, навіть найменші, озвучує татові чи мамі тільки віч–на–віч. Більше того, учні навіть не знають оцінок одне одного, якщо, звісно, не розповідають самі.
З того, що ще зовсім інакше, аніж у нас, — це відсутність громадського транспорту. Тому у Кентуккі автівка у кожного члена сім’ї — норма і запорука особистої незалежності. З 14 років можна навчатися водінню, а з 15–літнього віку кермувати під наглядом дорослих. Право їздити самостійно — у 16. У цьому ж віці дитина отримує право на працю. І багато хто після школи справді має роботу на кілька годин. Зате алкоголь продають старшій молоді, ніж у нас, — із 21 року. Почула я і таке: під час сімейних прогулянок американці не дозволяють собі розпивати спиртне на очах у дітей. Застілля зазвичай — у барі, куди дітей не беруть. У гості в Америці ніхто не ходить без запрошення, навіть близькі друзі, це ознака некультурності. І дружба у них, каже подруга, інакша: якщо заради кар’єри потрібно нею знехтувати — американець зробить це не вагаючись. Бо життєва успішність дуже залежить від кар’єри. «Менше душевності», — так характеризує моя подруга цей момент і свої відчуття, які годі висловити, але які незмінно світяться у неї в очах при роздумах про Україну, при тому, як вбирає себе і дітей у вишиванки…
І, чесно кажучи, мене дуже радує, як моя американська подруга милується тим вишиванням, як звучить тоненьке «па–па» її дворічної донечки… Може, для когось краще там, де нас нема, але дуже вірю у те, що маємо достатньо сили, умінь, бажання зробити краще тут, де ми є.