Організаторський талант Любові Терешкович (на фото) колись помітив Борис Клімчук і заявив: «Вас би у Верховну Раду!»...
Організаторський талант Любові Терешкович (на фото) колись помітив Борис Клімчук і заявив: «Вас би у Верховну Раду!»...
Лариса ЗАНЮК
Найбільш багатодітне село Ківерцівського району зустрічає гостинними усміхненими листоношами (тут «Волинь–нову» читають майже у 200 домівках!), приваблює розмаїттям квітів біля будинків та веселим дитячим сміхом. Напевно, існує якась таїна в тому, що жителі тут не нарікають на складнощі, а всупереч їм народжують дітей? Розгадувати цю головоломку вирушаємо до дитячого садка. Кажуть, там познайомитесь із «мамою села», котра за 28 років роботи завідувачкою ДНЗ завоювала повагу усіх карпилівців, бо відстояла, зберегла садочок у важкі пострадянські часи, коли навіть у містах їх десятками закривали. Та й зараз зі старого приміщення робить дива завдяки вмінню спілкуватися і з дітьми, і з їхніми батьками. У чарівну казку «Телесик» потрапляємо відразу із вхідних дверей. Телесикова мама — тендітна приваблива жінка з осяйною усмішкою — повела нас килимовими доріжками, як за чарівним клубочком. Проходячи дитсадковими лабіринтами, помічаємо, що до нового навчального року — готовність №1: пахне свіжістю і ремонтом, віє чистотою і затишком. Десятки цікавих оченят вдивляються у гостей, а Телесикова мама відрекомендовується: Любов Петрівна Терешкович, завідувачка ДНЗ села Карпилівка. Виявляється, вона зовсім не з казки, хоч і така чарівна. Назвала садочок на спогад про хрещеного, який любив усім вигадувати казкові імена: її синочкові — Телесик, а доньці — Мальвіна. А керувати карпилівським дитсадком, каже, прийшла у 1987 році ще зовсім молодою дівчиною (лише рік попрацювала вихователем у Кульчині). Проте пощастило на хорошого наставника — Ганну Василівну Янюк та від природи мала організаторські здібності, які проявила ще у школі. Не побоялася відповідальності, коли сільський голова з Цумані, звідки сама родом, запропонував цю посаду. — Село прийняло дуже гарно, — розповідає. — У Кульчині було мало дошкільнят, а тут дитсадок відомчий, по 35–38 малят у кожній групі. Якщо чесно, вперше злякалася, але заспокоювала себе, що довго тут не затримаюся, бо вийшла заміж і збиралась у декретну відпустку. Чоловік тішив, що відвезе у весільну подорож до своєї рідні в Скадовськ, на море, якого я ніколи не бачила. В управлінні мене налаштували, мовляв, їдьте, відпочивайте, народжуйте дітей, але від роботи не відмовляйтесь. І вона взялася. Знайшла з людьми спільну мову. Років п’ятнадцять, каже, ходила пішки по 5 кілометрів в одну й іншу сторони. Хоч пізніше пропонували хорошу роботу в Цумані, батьки переконали: «Тебе в Карпилівці люблять, а ми допоможемо». Любов Петрівна з ніжністю у голосі говорить про своїх батьків та чоловіка, бо підтримка рідних — то великий внесок у жіночу кар’єру. Відомо багато прикладів, коли дружини жертвують своїм поступом заради чоловікових успіхів, а тут — навпаки. Василь Васильович підтримує в усьому: він столяр і стільки вже меблів виготовив для садочка. Ні в чому не відмовляє. На допомогу з бюджету, як відомо, дитсадки тепер не розраховують, тому примудрились самі заробляти на облаштування груп. — Ми садили дерева, а лісники по бартеру спонсорували колоди. Таким чином довго збирали кошти й матеріали на ремонт. Тривалий час в одній із груп навчалися учні першого класу, доки не завершилось будівництво школи. Але відкриття ще однієї дошкільної групи було на часі: у селі 320 дітей віком до 6 років. Відповідно до закону про дошкільну освіту всіх цих дітей треба охопити навчанням у ДНЗ. Для цього потрібно розширити садок до 8–10 груп. Отже, вихід один — будувати новий дитячий заклад, — рішуче заявляє Любов Петрівна. А поки що для бажаючих влаштувати дітей у садочок — електронна черга, бо групи переповнені. Ще одним каменем спотикання є невирішене питання щеплень, яких не має більшість малят у селі. Їх на чергу не ставлять, і хоч батьки цим не задоволені, керівник ДНЗ самотужки нічого зробити не може, допоки на державному рівні не буде прийнято нових радикальних рішень із цього приводу. Розмовляючи, заходимо у кабінет завідувачки — ніякої оргтехніки. — Це другорядне, — вважає вона. — Спочатку треба докласти зусиль, щоб кожна дитина почувалась, як удома. — І веде показувати санітарну кімнату із сучасними зручностями. У дитячій спальні очима зачепились за новенькі бузкові простирадла. Виявляється, то власноруч шила Любов Петрівна нарівні з батьками. Це розчулює неабияк. І вже уявляється, як у домашній, бузковою тканиною сповитій кімнаті, строчить атласні покривала завідувачка на подарованій чоловіком швейній машині. А в сусідній — сімейну ідилію доповнює Василь Васильович — зачищає щойно виточені фігурні ніжки до дитячого столика. Поряд бігають Телесик і Мальвінка, вдихають атмосферу любові… А співрозмовниця вже повертає до дійсності: — Зекономили на роботі півтори тисячі гривень, то купимо в групу нові іграшки. А вихователі скільки всього роблять: і ширми для лялькового театру пошили, і шафи розмалювали… — Любове Петрівно, що вважаєте своїм найбільшим досягненням? — не втримуюсь, щоб не запитати. — Напевно те, що ніколи не примушую людей працювати. Бо ретельно підбирала персонал: люблю активних, комунікабельних, дивлюся, як вихователь себе проявляє. Хоч я і дуже емоційна, але не розмовляю з працівниками на підвищених тонах. Даю зрозуміти, що ми надаємо послуги і повинні робити це якісно. — А чим заохочуєте працівників? — Я просто… їх люблю… Ви там не дуже про мене пишіть, — знічується Любов Петрівна. — Найбільша допомога в садочку — батьки. Знаєте, є такі, що телефонуєш порадитися, а вони вже готові допомогти. Коли сталась надзвичайна ситуація у підвальному приміщенні перед самим опалювальним сезоном, то Володимир Лінник і Олександр Крикун там днювали й ночували, доки не позварювали труби. Взагалі, у нас дуже хороші батьки. Незважаючи на те, що більшість на заробітках, та коли довелося ремонтувати групи, всі самотужки і шпаклювали, і клеїли, й фарбували, нікого не наймали. А який у нас сільський голова Юрій Федорчук! Його кабінет вважаю своїм другим. Ідучи на роботу, завжди цікавлюся, що нового в селі, а він розпитує про наші нагальні потреби. Емоційно ми з ним дуже схожі. Якщо у мене проблеми, Юрій Григорович завжди допоможе, порадить. А ми з вихованцями, своєю чергою, беремо участь у загальносільських заходах: у святі села, першого й останнього дзвоника. Дивуюся, чому діти називають завідувачку «нашою мамою», вона ж має бути такою собі поважною тіткою, яка ходить садочком та дає настанови. — Напевно тому, що завідувач у сільському садочку до повної 8-годинної ставки повинен ще три години відпрацювати у групах із дітьми: і казку прочитати, і погратися, то вони мене знають як виховательку, — посміхається пані Любов. (І де в цій тендітній жінці береться стільки запалу?) Хоча нагальною проблемою у сільських закладах сфери надання послуг завжди була нестача штатних одиниць. І на плечі однієї людини–керівника часто лягає робота вже не за двох, а за п’ятьох: медсестри, дієтсестри, завгоспа, швеї, сторожа. Це фактично — людина–оркестр. І в цьому оркестрі Любов Петрівна — і слух, і голос. Лише надайте ноти, шановні диригенти у галузі освіти. Організаторські вміння Любові Петрівни помітив колись Борис Клімчук, і з притаманною лаконічністю підсумував після зустрічі з нею: «Вас би у Верховну Раду!» Але Любов Терешкович доводить, що кожен керівник на своєму місці повинен давати всьому лад. Не помічати таких педагогів не можна! Бо «ставлення держави до вчителя — це державна політика, що свідчить чи про силу держави, чи про її слабкість» (Отто фон Бісмарк).
