Чорнобильська трагедія вготувала селу Прилісне статус населеного пункту, який підлягає обов’язковому переселенню. Сьогодні цей статус ліквідований...
Чорнобильська трагедія вготувала селу Прилісне статус населеного пункту, який підлягає обов’язковому переселенню. Сьогодні цей статус ліквідований... На початку 90-их років три поліські райони Волині було віднесено до радіаційно забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Села Маневицького району — Прилісне, Галузія — були віднесені до числа тих, що підлягають обов’язковому переселенню. Але в лютому цього року з’явився новий закон, підписаний Президентом України, згідно з яким згадані села, а ще чотири населені пункти сусідньої Рівненщини вже опинились в зоні гарантованого добровільного відселення. З одного боку це могло б порадувати — раз змінили зону, то, очевидно, стало безпечніше жити тут. Тільки ж, на жаль, “та проклята радіація нікуди не поділась”, як сказав господар садиби, біля якої я зупинилась, приїхавши в Прилісне. Василь Віщик походжав у своєму садку, придивлявся до яблуневих гілок — чи ж рясним буде цвіт, і на моє запитання, чи не збирався у свій час виїжджати з села, відповів запитанням: — А як я міг покинути свій куток? Тут я народився, прожив скільки літ... Мені вже доживати віку тут. Біля рідних могил. Сім літ тому і дружину похоронив. Від Василя Петровича я почула, що багато вмирає людей в селі. “Вже стало тісним старе кладовище, і два роки тому відкрили нове — в напрямку на Галузію. Але й там стільки могил, що страшно глянути!” Того дня у Прилісному я не раз почула про те, що багато вмирає людей, що “проклята радіація” здоров’я підкошує. Голова сільської ради Лідія Дубровська навела таку статистику: торік у Прилісному народилось 24 дитини і стільки ж прилісненців померло. Народжуваність, порівняно з дев’яностим роком, зменшилась більш як втричі. Це видно й по тому, що майже на 300 зменшилась і кількість учнів у місцевій школі. І середня тривалість життя прилісненців — 54—56 років. У Прилісному 39 інвалідів (з них троє дітей), захворювання яких пов’язано з Чорнобилем. У селі пам’ятають, як у 1987 році, невдовзі після чорнобильської катастрофи, померло від лейкемії десятимісячне немовля. А торік “згоріла за три місяці” сімнадцятирічна дівчина. — До 2002 року, — говорить Лідія Степанівна, — я працювала вчителькою в школі. З 24 учнів у моєму класі був лише один хлопець, якому поставили діагноз “практично здоровий”. В усіх інших знаходили якісь хвороби. Те, що наше село підлягало обов’язковому переселенню, звичайно, насторожувало, лякало людей. В 1994 році, пригадую, на Сумщині будувалось нове поселення для “чорнобильців” — і для прилісненців там мала бути вулиця. Таку ж вулицю для наших людей планували збудувати і в Дубищі Рожищенського району. Крім того, їздила наша делегація в Ковельський район, Луцький — вибирали місце, де, сподівались, буде збудоване житло для мешканців Прилісного. Але сталось, що Кабінет Міністрів так і не прийняв постанову про обов’язкове переселення, і на будівництво житла не були виділені кошти. Забули про нас... Більш як за десять літ з Прилісного виїхало чоловік двадцять. Живуть вони, зокрема, в Полтавській області, дехто одержав квартиру в Луцьку. Це число було б більшим, бо все-таки молодь заради своїх дітей змінила б місце проживання, якби для цього були реальні умови (це старшому поколінню дуже важко відриватись від свого коріння). Тим часом якщо говорити про ці реальні умови, то сьогодні житло у Луцьку одержують ті “чорнобильці”, які записались на чергу ще в 1991 році. Ніхто, по суті, і не запропонував обов’язкового переселення. І будувались молоді сім’ї на забрудненій території, бо побачили, що нікому не потрібні із своїми проблемами. Прилісненці знали (передбачали), що рано чи пізно зміна зони станеться. Бо ж не могло бути так: село має статус обов’язкового переселення, а люди як жили, так і живуть тут. В такому населеному пункті заборонене виробництво, а торфобрикетний завод працює, і про закриття його й мови не може бути, адже саме тут багато прилісненців заробляють, як кажуть, на хліб. Завдяки цьому підприємству житлові багатоквартирні будинки забезпечені теплом. — Ми жили в другій зоні, а мали посвідчення “чорнобильців” третьої категорії, тобто третьої зони, – говорить директор місцевої школи Валентина Буско. – Але ж розроблялась програма реабілітації нашого села. На сесії районної ради чиновники, які приїжджали з Луцька, Києва, били себе в груди і запевняли, що будуть відстоювати наші права. Ставилось, наприклад, питання про облаштування амбулаторії. І це нібито зроблено. Є сучасна апаратура у фізкабінеті. Але сьогодні нема ні педіатра, ні терапевта. То кому та апаратура потрібна?! Поглиблене обстеження проводять лікарі з Маневич, Луцька, але це, по суті, констатація факту. На жаль, ми бачимо, що змін на краще в здоров’ї дітей нема. Більше того, з’являються такі хвороби, про які раніше і не чули. В цій ситуації свою позитивну роль відіграє оздоровлення (ми переконались, що після хорошого санаторію радіація з організму виводиться). Але на це оздоровлення в останні роки виділяється все менше і менше коштів. В цьому році, незважаючи на те, що вже закінчується четвертий місяць, жодної путівки школа не одержала. Основна пільга, якою користувались прилісненці, коли їх село було в другій зоні, — це вихід на пенсію на дев’ять літ раніше і для жінок, і для чоловіків. Оскільки новий закон вступає в дію з 1 січня 2006 року, то, закономірно, постає питання: а якщо хтось народився 3-го січня, то ця “пільга” його вже обмине? Люди, які прожили на забрудненій території вісімнадцять років, зрозуміло, з тривогою зустріли цей факт. ... Питання про зміну зони, як я довідалась від заступника голови Маневицької райдержадміністрації Сергія Борисюка, порушувалось вже давно. На місцеву владу ще в середині дев’яностих років був неабиякий тиск, щоб вона зініціювала таку зміну. Але ніхто не взяв на себе цієї відповідальності – якщо статус обов’язкового переселення визначався на основі наукових досліджень, то науковці, знову ж таки на основі результатів моніторингу, повинні скасувати цей статус. І, до речі, так і сталось. Судячи з показників, сумарна доза зовнішнього і внутрішнього опромінення (тобто за рахунок споживання забруднених продуктів), зменшилась порівняно з 1991 роком. Тільки люди скептично ставляться до цього: мовляв, цифри можна показати будь-які — ось тільки чи справді безпечніше стало жити у Прилісному? І чи справді, як зазначено в новому законі щодо зміни зони, починаючи з 2005 року, в державному бюджеті України будуть передбачені видатки на соціально-економічний розвиток таких населених пунктів, як Прилісне. Сумнів цей небезпідставний. Ось і цими днями у Верховній Раді України були “чорнобильські слухання”. І знову — погляд у майбутнє з багатьма питаннями і крапками: виконання всіх програм впирається в брак коштів. Що там говорити— навіть так звані “гробові” — 2.50 гривні! — у забрудненій зоні отримують з величезним запізненням. Катерина ЗУБЧУК.
