ПЕКЛО ПОЛОНУ ПРОЙШОВ. ТЕПЕР НОВА БИТВА — ПОВЕРНУТИ ДО ЖИТТЯ СИНА…

Про випробування, які довелося витримати 44-річній жительці села Ржищів Горохівського району Руслані Семенюк, газета «Волинь-нова» розповідала у публікації «Вона чекає на повернення з полону чоловіка біля постелі нерухомого сина» (23 липня 2015 року, №77). На прохання допомогти сім’ї, господар якої, не вагаючись, пішов боронити Україну, і пораненим був узятий у полон, а син потрапив в автопригоду, зголосилися десятки людей. Підтримали Семенюків ті, хто розуміє, що війна — найбільша біда для народу, що не буває чужих дітей на землі, яку Господь створив, заповівши любити ближнього свого, як самого себе

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

«БОГ ПОЧУВ МОЮ МОЛИТВУ І ВРЯТУВАВ ЧОЛОВІКА»
І сьогодні ми передаємо вдячність від подружжя Семенюків цим людям. Зі слів Руслани, після опублікованих банківських реквізитів, вона отримала 88 SMS із повідомленнями про переказ коштів на лікування чоловіка і сина. Раділа навіть найменшій сумі, бо вона підтримувала надію, що найдорожчих людей, які потребують вартісної реабілітації, вдасться повернути до життя. Дивувалася щедрості невідомого благодійника, котрий надіслав одразу 3000 гривень.
— Вірю в силу щирої молитви, — каже Руслана. — Бог почув її і повернув Анатолія. Господь послав мені вас, добрі люди, без яких не знаю, щоб і робила.
…У Ржищеві Семенюки живуть дуже скромно. Старенька, хоч і доглянута, біла хатина, але чорний від десятків літ шифер на ній. У помешканні з двох прохідних кімнаток тісняться Анатолій із Русланою, невістка Марія з трирічним Іллею і новонародженою Соломійкою. На одному з ліжок — прикутий до нього 23–річний Андрій. Поруч — ванна для його купання. Добротною на подвір’ї є лише літня кухня.
— Жили по совісті, якою грошей у наш час багато не заробиш. Працювали на землі. Побравшись, купили хатину, на яку стягнулися. А як Толик став їздити по заробітках, змурували однокімнатний підсобний будинок, — розповідали мені люди в Ржищеві.
Відколи Анатолій повернувся з полону, хвіртка обійстя Семенюків не закривається. Односельчани не раз збирали кошти, щоб підтримати згорьовану родину.

«ЯКБИ ХЛОПЦІ ЗУПИНИЛИСЬ МЕНЕ ПІДІБРАТИ, МОГЛИ Б ЗАГИНУТИ СОТНІ»
— Якщо я повернувся додому, значить на те була Божа воля, — обіймає поглядом сина Анатолій і пригортає кволою рукою дружину. Не хоче згадувати про те, що пережив у пеклі АТО під Дебальцевим, у ворожих госпіталях, сирих підвалах. І досі не має відповіді на запитання: «Навіщо нас, дві роти солдатів, послали в те пекельне кільце, яке, фактично, вже змикалося під вогнем бандформувань?»
…140 бійців привезли на вокзал. Місто було схоже на руїни, а ті, хто в них залишився, від нестихаючих мінометних обстрілів ховалися в підвалах і підземних переходах. Військовим залишалася палаюча вогнем поверхня землі. Та чи сховаєшся від безперебійного граду осколків? Дві роти бійців приєднувалися то до одного, то до іншого батальйону. В автомобілях, якими прибули, згорів триденний пайок. Випадково наткнувшись на одну з колон, поспіхом стали виходити з вогню. Щасливчиками почувалися ті, кому вдалося підсісти на бронетехніку чи вантажівки. Інші йшли пішки.
Неохоче пригадуючи той жах, Анатолій не ображався на побратимів. Як військовий знав, чому вони не зупинилися, щоб підібрати його, пораненого осколком.
— Тоді через мене одного могли б загинути сотні, — каже.
Дві доби лежав на мерзлій закривавленій землі. У напівзабутті відмовляв мертвим бойовим побратимам піти з ними туди, «де сонячно і не стріляють»… А потім, отямившись, слухав над собою діалог сепаратистів, з якого не забуде, доки житиме.
— Он тяжело ранен, звони бате, что делать.
Дзвінок.
— Батя сказал забрать и лечить.
Звук перезаряджання зброї і фатальне:
— А может здесь «полечим»?
— «Лечи», но отвечать перед батей будеш ты.
…Його лікували в госпіталі у Стахановому. Охороняли, бо готували до обміну на своїх полонених. Хтось із сепаратистів зателефонував кумові Анатолія, той по–рідному запитав: «Привіт, брат, як ти?». «Отвоевался твой братишка», — почув відповідь.
Потім був госпіталь у Луганську, темний підвал, у якому Анатолій — один лежачий із 11 полонених. Годували раз на день, але не били. Дорога в кілька десятків метрів від ворожого автобуса до своїх була найдовшою.

ЇМ І НАДАЛІ ПОТРІБНА ВІРА В ЛЮДЕЙ
Ці випробування Анатолій Семенюк прийняв, як мужчина. І ми знову закликаємо людей до людяності і милосердя.
«Не скоро стане добротним це обійстя», — подумалося, дивлячись на те, як важко ходити Анатолію спухлими від обмороження ногами. Не кажучи вже про Андрія, якому потрібні роки, щоб стати на ноги. Наразі він лише починає ворушити руками і водити очима на почутий голос.
Тому знову апелюємо до людської доброти. Просимо лікарів порекомендувати Семенюку–молодшому реабілітаційний центр (бажано державний), бо приватний у Броварах їм не по кишені. До того ж, навіть після вартісного лікування, медики не дають ніяких гарантій на одужання. Звертаємося до меценатів, депутатів, фондів, які в змозі допомогти врятувати життя сина, чий батько воював за Україну. Та й самому пройти якісний курс лікування.
РЕКВІЗИТИ : СЕМЕНЮК РУСЛАНА ВАСИЛІВНА, ІПН 2659918188, КАРТКОВИЙ РАХУНОК У ПРИВАТБАНКУ 5168757237739661.

На фото: Після повернення Анатолія з полону Руслана знову почала посміхатися.
Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.