ГЕРОЙ ПОВЕРНУВСЯ У ГРАНІТІ ЧЕРЕЗ 74 РОКИ

У селі Підсинівка Старовижівського району пам’ятник борцю за волю України Івану Омелянюку поставив його рідний брат... Іван Омелянюк...


Сергій НАУМУК


Хлопцеві виповнилося лише 20, коли його заарештували. Іван Омелянюк був найстаршою дитиною у сім’ї. Учився, багато читав. Мабуть, саме в школі долучився до національного руху. Бо лідером тих, «хто за Україну», був директор місцевої школи Микола Богуславський. За словами старожилів села, не відомо, чи належав Іван до місцевої сітки ОУН. Проте він не приховував своїх поглядів і вів серед селян просвітницьку роботу. Разом з однодумцями Омелянюк організовував у селі вистави. Коли прийшли перші совєти, то цього було достатньо, щоб активіста заарештувати. Тож невдовзі він потрапив у лабета енкаведистів.
— Я була ще мала (мені — 9 років, а йому — 20), але він завжди мені казав: «Щоб пам’ятала, що ти українка і щоб боролася за Україну», — молодшій сестрі Івана Марії Бондар ще й досі ті спогади даються важко. — Якось вранці прокинулася від криків. Чую Іван комусь каже: «Не чіпайте дівчину, нехай спить». А йому вже руки в’яжуть. У брата була скринька з книжками під ліжком. Витягають її, а там лист від його коханої Марусі (вона була вчителькою з Седлища). Глумляться: «Будемо одружувати». Він каже матері: «Мамо, я винний, бо за Україну боровся».
Івана повели надвір, а мати бігла за сином і впала біля підводи. Омелянюка спочатку тримали у Буцині, а потім перевезли у Ковель. Через тиждень його мати Палажка Омелянюк поїхала у в’язницю, щоб побачитися з сином. Їй відчинили двері у камеру, в якій хтось напівсидів–напівлежав. Вона почала просити, щоб показали сина хоч здалеку.
— Мамо, то я, — раптом каже в’язень.
— Івана мого покажіте, — й далі наполягала Палажка Омелянюк.
— То я — Іван, — ледве простогнав хлопець, а жінка лише тоді у катованому впізнала свого Івана.
— Синочку, за що ж тебе мучили? — кинулася до нього.
— За те, що я за Україну. Хочу, щоб Україна була вільною, — встиг відповісти.
Одразу енкаведисти кинулися до Омелянюка і почали бити ногами, а його матір відтягнули. Більше вона не бачила свого сина живим. І ніхто не бачив. Через два тижні почався наступ німців. Совєти розстріляли в’язнів Ковельської в’язниці, як і в багатьох інших західноукраїнських містах. 23 червня 1941 року загинув й Іван Омелянюк. Через якийсь час люди розкопали те місце. Впізнали лише Іванову Марусю — у красуні залишилася тільки одна коса. Іншу нелюди вирвали.
Родину Омелянюків репресували. Главу сім’ї Василя Омелянюка посадили у в’язницю. Свого часу він служив у царській армії, став унтер-офіцером, пізніше — у гайдамацьких частинах армії УНР, за Польщі його обрали старостою села, був справжнім господарем. Совєцька влада таких ненавиділа. Хату, клуні, зерно забрали. Сім’я бідувала. У родині було восьмеро дітей: шестеро дочок та двоє хлопців. Наймолодшого сина назвали також Іваном — на честь брата. Палажка щиро молилася і все просила Бога: «Верни мого Івана». Материнське серце не хотіло вірити, що він загинув. Думала, може, ще живий. Та й знахарі так казали. Якось їй приснився дід, який несе на руках дитинку. «На, твого сина Івана», — звернувся до жінки. «Ні, цей маленький, а в мене був дорослий», — заперечила вона уві сні. «І цей буде дорослий», — відказав дід і передав дитину.
— Мати завагітніла у 45 років. Було соромно, бо дочка народжувала і вона. Сестра народила дівчинку, а мати — сина. Його й назвали Іваном, — пригадує Марія Бондар.
Спорудження пам’ятника брату Івану засновник благодійного фонду «Майбутня Волинь — Україна» Іван Омелянюк вважає головною справою свого життя. Він народився у 1942 році. Через рік після смерті брата, якого знає тільки з розповідей.
— Я вважаю, що мій брат був членом ОУН. Але це тільки моя думка. Навіть мама й тато не знали, чи це так. Він спілкувався з учителями, іншими освіченими людьми. Сестри розповідали мені, як його забрали енкаведисти. Поставити йому пам’ятник було головною справою мого життя. Мені прикро, що я раніше цим не зайнявся. Нинішню акцію розглядаю не лише як присвячену відкриттю пам’ятника братові. Важливіше те, що це стане поштовхом для розвитку патріотизму молоді, змусить наступні покоління задуматися: якщо раніше були такі патріоти, то чому ми не такі? — розповів Іван Васильович.
Близько 250 чоловік прийшли вшанувати пам’ять борця за волю України. На гранітній стелі, яку встановили у центрі села Підсинівка, зображений юнак у вишиванці — дивом збереглося єдине фото Івана Омелянюка. Молебень відслужили священики УПЦ КП та УГКЦ Ковельського і Старовижівського районів. Про відродження нації, давню та сучасну боротьбу із загарбниками говорили письменник, президент історичного клубу «Холодний яр» Роман Коваль, заступник голови облдержадміністрації Сергій Кошарук, голова Ковельської районної ради Ігор Верчук, голова Старовижівської районної ради Василь Романюк, заступник голови Старовижівської райдержадміністрації Петро Філюк, соколищенський сільський голова Галина Тищук, керівник волинського відділення «Правого сектору» Сергій Дружинович. Піснями тішили кобзар Тарас Силенко, вокальний квартет «Акорд» Волинської обласної філармонії та народний аматорський ансамбль «Жайвір» зі Старої Вижівки. Закінчилося дійство співами патріотичних пісень біля пам’ятника Івану Омелянюку.


На фото: Рідні сестри Анастасія Рубчук, Марія Бондар та брат Іван Омелянюк біля пам’ятника своєму брату Івану.