НЕ ЗВИКЛИ У НАС БАЧИТИ ПОЛКОВНИКІВ У КРОВІ Й БРУДІ…

За час російсько-української війни країна не лише переживала біль втрат, розчарування від поразок та злість на боягузливих генералів, а й водночас дізналася про військових, якими по праву можна гордитися. Один із таких – полковник Ігор Гордійчук із позивним «Сумрак»... Саме він керував вже легендарною обороною Савур-Могили у серпні минулого року, за що отримав відповідну нагороду. І якщо для суспільства Ігор — взірець військового, Герой України, то для найближчих людей він просто син, чоловік, батько. І залишиться таким попри все

Сергій НАУМУК

«ВІН ЗАВЖДИ ХОТІВ БУТИ ПЕРШИМ»
…До невеликої хатини в центрі села Залізниця Корецького району Рівненської області добираємося в обід. Нас зустрічає мати Ігоря – Софія Родіонівна. Заходимо в хату. Ікони в кутку, маятниковий годинник на стіні, домоткані хідники на підлозі та помальовані у голубий колір двері наче повертають у світ, де зростав Ігор Гордійчук. Власне вся розмова точиться про нього.
Він із дитинства мріяв бути військовим. Багато читав (книжки з бібліотеки носив сумками) і за всезнайство у школі отримав прізвисько Христофор Боніфатійович на честь героя мультфільму «Пригоди капітана Врунгеля». Вчився на відмінно, хоча у старших класах більше уваги приділяв військовій підготовці та фізкультурі. Вдома тягав гирі і підтягувався. В невеликому селі не було місця для легкої атлетики. Тому Ігор біг до школи у сусіднє село… за шкільним автобусом.
— Вступив до Омського вищого танкового інженерного училища. Взимку 1992 року перевівся у Київський інститут Сухопутних військ Національної академії оборони України. Посприяв друг із Житомирщини, батько якого очолював якесь ПТУ, – пригадує життєві віхи сина Софія Родіонівна. – Одного разу вночі така завірюха була, чую – хтось стукає. Перелякалася. А то син із товаришем. Пішки йшли до села, бо транспорту не було. Що вони виробляли! І шапками кидалися, і танцювали, і обнімалися від радості, що вже в Україні.
Спочатку Гордійчук служив у танковій частині в Ізяславі Хмельницької області, де пройшов шлях від командира взводу до командира батальйону. Встиг закінчити коледж Сухопутних військ США у Карлайлі (штат Пенсільванія). Потім перейшов у спецназ. Чотири роки командував 8–м полком спеціального призначення – однією з найкращих частин Збройних сил України. Військові не мали житла і самі будували його, використовуючи закинуті казарми. Вже коли Ігор був поранений, то один із колишніх підлеглих казав, що готовий стати перед ним на коліна. Бо свого часу отримав житло, хоча й мав зауваження щодо служби.
— Він на роботі був уважний до кожного. Вникав у все. Навіть коли до нас приїжджав, то дзвінків було повно, – Софія Родіонівна поправляє хустку. – Завжди у роботі. І я так само, поки ще працювала. Була сільським головою 33 роки. Що можна ще сказати? Ми обоє з ним трохи навіжені. Як робити, то з усією віддачею. Він завше хотів бути першим, а я казала: «Сину, то ж важко завжди бути першим. Краще трохи посередині. Як кажуть, вперед не виривайся і позаду не залишайся». Так кожна мати каже. Але він все одно хотів бути першим. Часом доводилося йти по лезу ножа. От після 8–го полку його направили у миротворчу місію в Афганістан. Я дуже переживала, бо там тоді було неспокійно. Розстріляли італійських чи американських солдатів. У день, коли Ігор вилетів, розбився літак під Кабулом. А ми ж не мали інформації. Два дні були в шоці, поки не дізналися, що то інший літак. Словом, багато переживали. Ігор розказував коротко, а мені треба все переосмислити. Думаєш, як тобі, сину? Щоб тобі все добре вдалося…
Найбільше мамі, дружині та доньці довелося хвилюватися з початком російсько–української війни. Якось Ігор подзвонив дружині Тетяні: «Уявляєш, де ми? – радісно запитав і сам відповів: – Ми взяли Слов’янськ! Вже є преса, зараз прибуде вище керівництво». Хіба могла дружина полковника сказати, що з більшим задоволенням уявляла б чоловіка на Хрещатику?

ЗАВДАННЯ «СУМРАКУ»: ВЗЯТИ САВУР–МОГИЛУ І УТРИМУВАТИ ЇЇ БУДЬ–ЯКОЮ ЦІНОЮ
А потім була битва за Савур–Могилу у серпні минулого року – одна зі сторінок, якими можуть гордитися Збройні сили України. Ця висота біля кордону з Росією мала ключове значення ще з часів Другої світової війни – з неї можна було спостерігати за противником та коригувати вогонь на віддалі до 40 кілометрів. Тому ворог просто змітав усіх із Савур–Могили. А українські війська (в тому числі підрозділи 51-ї окремої механізованої бригади) взяли її. Проте втриматися там було важко. Українці контролювали село Петрівське біля підніжжя гори, але не саму вершину. Тоді командування послало загін спецпризначення «Крим», який мав закріпитися на Савур–Могилі. 12 серпня туди вирушили 14 розвідників під командуванням Ігоря Гордійчука, який мав позивний «Сумрак». Робота групи впливала на становище всього південного флангу фронту. Росіяни одразу кинули чималі сили на взяття висоти. Артилерія безперервно обстрілювала її. Майже щоденно штурмували. Багато бійців було поранено та контужено, в тому числі й Гордійчука.
18 серпня розвідникам надійшла допомога. Група «Крим» вирушила на ротацію, але «Сумрак» залишився. Район повністю зайняли російські найманці. До найближчих українських частин — 40 кілометрів. 24 серпня був черговий бій. Уже 12 діб розвідники утримували висоту. Проте лише після наказу група вночі почала відходити. До своїх (угруповання військ біля Іловайська) їм довелося пройти близько 60 кілометрів. Під час прориву з Іловайського котла Гордійчук був важко поранений у голову (осколок влучив у потилицю). Російські десантники, які взяли в полон поранених українських солдатів, не дозволили надавати йому допомогу і покинули помирати. Проте полковника знайшли співробітники Червоного Хреста і доставили у дніпропетровський госпіталь.
— Я відчувала те поранення, бо мені приснився віщий сон, – старанно ховає сльозу Софія Родіонівна. – То було 31 серпня – день народження чоловіка. Зазвичай, Ігор завжди ще вдосвіта здоровив батька з днем народження. А тоді не було дзвінка і я плакала цілий день. Мені приснилося, що хтось каже: «Ваш Ігор розбив люстру». Дивлюся на підлогу, чи є скалки, а там вінок. Кажу чоловікові: «Розбив люстру – значить розбив голову». А 4 вересня хтось дзвонить до односельчанина з Корця. Мовляв, йди до Гордійчука, хай дасть телефон невістки. Той приходить: «Олександрович, треба телефон вашої невістки». Чоловік відказує, що є в жінки. Той заперечує, що треба так взяти, аби я не знала, бо не все добре. А через трохи сказали, що Ігор поранений. Думаю, як можна було пройти 60 кілометрів у таких умовах без їжі і води? Без Божої допомоги не обійшлося.
Коли Гордійчука привезли у дніпропетровський госпіталь, то він був у дуже важкому стані: поранений у руку та потилицю, втратив чимало крові. Рани почали гнити, бо лежав два дні без догляду. Його відмили, зробили кілька операцій. Тільки на четвертий день він прийшов до тями, назвав прізвище, звання, звідки родом, ім’я дружини та доньки. Але пораненому… не повірили. Думали, що солдат марить і тому вважає себе полковником. Не звикли у нас бачити полковників у крові й бруді. Але на той час у госпіталі проходила стажування Катя Гордійчук із Корця. Власне вона й почала шукати батьків пораненого.

«ЗДАВАЛОСЬ, ЩО ВЕСЬ СВІТ МОЛИВСЯ ЗА МОГО СИНА»
Так полковник спецназу «Сумрак» почав ще одну битву – за власне виживання. Операції робили спочатку у Дніпропетровську, потім — у Києві. Поруч постійно була дружина, її підтримували брат та сестра Ігоря. Відвідувачів приходило стільки, що лікар заборонив візити. А 12 листопада, на день народження Героя, його ліжко наказали вивезти у коридор, бо вітальники вже з ранку шикувалися в чергу. Кілька разів приїздив батько. Софія Родіонівна має хворі ноги, тому лише раз була у Києві.
— Поїхали на Покрову. З райдержадміністрації дали машину, бо я ледве ходжу, – зітхає жінка. – Ігор не впізнав нас. Ніби хотів щось сказати, але не зміг. Те треба було пережити. Я взяла професора за полу (забула як його звати) і кажу: «Врятуйте мого сина». Відказує, що роблять усе можливе, але сподіватися треба на Божу поміч. Менший син казав, треба готуватися до гіршого. Але якось помаленьку все поправилося. Потім раділи, коли став пізнавати, говорити, рухатися, зміг самостійно бритися.
Рік минув у тривозі за Ігоря. Рідні та близькі переживали за нього. Нині він проходить реабілітацію у США в Національному військово–медичному центрі імені Волтера Ріда. Як передає «Голос Америки», фізіотерапевт Джесіка Гудін вражена завзяттям українця, якого доводиться не мотивувати, а радше стримувати, аби не перепрацьовував.
— Мені здавалося, що весь світ молився за нього. Багато знайомих дзвонили і казали, що просять Бога за мого сина, – каже мати.


ТРІЙКА ЛІДЕРІВ АКЦІЇ
«ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ» У СЕРПНІ-2015
(за версією читачів і працівників газети «Волинь-нова»):
           ГОРДІЙЧУК Ігор  І місце – 32,71%
«ЩОБ ПОЇХАТИ ДО ПОРАНЕНОГО СИНА-ГЕРОЯ В ГОСПІТАЛЬ, БАТЬКИ ПРОДАЛИ КОРОВУ»
42-річний полковник Ігор Гордійчук – єдиний уродженець Рівненщини (село Залізниця Корецького району), якого за особисті мужність і героїзм, проявлені в зоні АТО, удостоєно звання Герой України. Після тяжкого поранення на Савур-Могилі він зараз перебуває на реабілітації у США.

ІОНОВА Надія  ІІ місце – 32,28%
«СОЛДАТ ІЗ ТОГО СВІТУ ВОЮЄ ЗА ЖИТТЯ ОНКОХВОРОГО ХЛОПЧИКА»
Матір загиблого героя В’ячеслава Іонова, молодшого сержанта, командира бойової машини 51-ї окремої механізованої бригади, який склав голову 29 серпня минулого року під час виходу з Іловайського котла, віддала 5 тисяч «синових коштів» родині 6-річного Максимка Ваця з Турійського району.

     МЕЛЬНИК Микола ІІІ місце – 13,36%
«СВОЮ МРІЮ ПЕРЕТВОРИВ НА БОЖИЙ ХРАМ»
Заслужений працівник сільського господарства України 68-літній Микола Мельник після виходу на пенсію завдяки своїм «ста друзям» збудував у рідному селі Замостя Маневицького району церкву рівноапостольної Марії Магдалини.

Нагадуємо, що трійка призерів серпня автоматично потрапляє до підсумкової анкети, в якій читачі та працівники газети «Волинь-нова» визначать «Людину 2015 року». Тобто ті, хто посів ІІ і ІІІ місця, матимуть ще один шанс здобути перемогу.
До речі, фартовим цього разу виявився конверт, що його надіслала у редакцію найактивніша учасниця акції «Герої місяця» Ганна Семенівна Маслай із Луцька, а ощасливив учасницю, витягнувши її листа, студент 5 курсу Інституту іноземної філології Олександр Лазука (просимо переможницю зателефонувати на номер 72-38-94).
Усім іншим прихильникам «Героїв нашого часу» кажемо: визначайте лідера вересня (анкету подавали у четверговому номері за 29 жовтня) – і ви також матимете шанс отримати подарунок від улюбленої газети!