Маленький Максимко щовечора задає рідним це запитання, цілуючи портрет, перев’язаний чорною стрічкою. Дорослі не можуть стримати сліз, бо й собі не можуть пояснити, як могло таке трапитися: важкохвору 24- річну Наталію луцькі лікарі не госпіталізували, а «відфутболили» назад у Локачі...
Маленький Максимко щовечора задає рідним це запитання, цілуючи портрет, перев’язаний чорною стрічкою. Дорослі не можуть стримати сліз, бо й собі не можуть пояснити, як могло таке трапитися: важкохвору 24-річну Наталію луцькі лікарі не госпіталізували, а «відфутболили» назад у Локачі. Згодом фахівці реанімаційного відділення обласної клінічної лікарні, рятуючи молоду жінку, скажуть: «На жаль, час було згаяно...»
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ПОХОВАЛА НЕВІСТКУ — І ЗНЯЛА БІЛИЙ ХАЛАТ — Я 32 роки відпрацювала фельдшером. Запитайте людей у селі, чи я комусь відмовилася допомогти, навіть тепер, коли вже звільнилася з роботи. Було взимку, як дороги перемело, везла породіллю в райлікарню саньми і під Кремешем пологи приймала. Бувало, спасала тих, хто опинився за крок до смерті, бігала на виклики вночі, за кожного хворого переживала. Я не уявляю, як можна інакше працювати в медицині. А тепер мені дуже боляче, що самій довелося зіткнутися з такою черствістю лікарів, яка коштувала нашій Наталі життя. Мій син у 24 роки — вдівець, а внуки ростуть напівсиротами, — плаче Ірина Федорівна Іванюк, пригортаючи до грудей 10-місячну Валерочку і трирічного Максимка. Жінка зізнається, що відразу після смерті невістки сховала подалі від очей білий халат. І не тільки тому, що мусить опікуватися малечею, а й через пекучу образу за стан справ у галузі медицини. У селі Конюхи Локачинського району, де Ірина Федорівна живе, про неї й справді ми чули багато вдячних слів від людей. І коли в дім фельдшерки прийшла біда, односельчани збирали кошти на лікування Наталії Іванюк, співчували й чим могли допомагали сім’ї. Виручають і досі: сусідські дівчатка влітку часто бавили сиріток, бо ж Ірині Федорівні й город треба обробити, і господарство доглянути; підсобляють односельчани у всьому, бо за добро прийнято платити добром. — Ми Наталю вважали дочкою. Вона росла без рідної мами, змалку носила в душі дуже великий біль. Бо ж як то жити, знаючи, що найрідніша людина від тебе відмовилася, покинула дітей, як зайву річ, у Ковелі на вокзалі. Наталі було чотири рочки, а її братові — п’ять. Дівчинку забрала одна бабуся, хлопчика — інша. Наталя ходила з нашим сином Іваном в один клас, потім разом училися в Горохівському технікумі. А там і вирішили побратися. 16 жовтня могли б святкувати чотири роки спільного щасливого подружнього життя. Ми з чоловіком тішилися, що діти подарували нам онуків: батько, що б не купував у крамниці, приносив Наталі гостинця, а як заходила якась суперечка між молодими — завжди був на її боці. На честь свекра Наталя й назвала Валерією нашу внучку, —згадує Ірина Федорівна той щасливий період у долі родини, який обірвався цієї весни так раптово, трагічно. «Включіть мені маму», — просить Максимко щовечора. Відеозйомка зафіксувала закохану пару — Наталку й Івана — у день весілля. Вони щасливі, що йтимуть по житті разом, такі усміхнені, красиві. Хіба могли тоді знати, що їм не судилося святкувати ані золоте, ані срібне весілля, що їхні діточки бачитимуть неньку тільки на фотографіях та відео, що будуть запитувати у всіх: «Чому наша мама на небі?».
«Я — ЛІКАР, А ВИ ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО ФЕЛЬДШЕР...» — Наташа в нас міцненька була, на здоров’я не скаржилася, а після того, як народила Валерочку, ще більш розцвіла. Справили хрестини, Іван поїхав на заробітки до Польщі, бо роботи в селі нема. А ми хазяйство попораємо та й сидимо з Наталею, балакаємо. Як сьогодні пам’ятаю, 10 березня у неї різко підвищилася до 40 градусів температура, почала скаржитися, що болить голова. Зразу повезли в Локачі в райлікарню, бо було видно, що стан її тяжкий. Діагностували пневмонію. Два дні кололи, капали — легше не стало, навпаки, почалися галюцинації, проблеми з пам’яттю. Запідозрили енцефаліт. Головний лікар дав «швидку», хвору скерували в обласну інфекційну лікарню, — розповідала Ірина Федорівна. На календарі була субота. Жінка розуміла, що вихідні дні — не найкращий час для проведення обстежень, але Наталя вже не могла чекати. За словами Ірини Іванюк, у приймальному відділенні інфекційної лікарні їм сказали, що підозрювати енцефаліт нема підстав, що хворій необхідна консультація невропатолога, а такого спеціаліста в них зараз нема. Тому порадили їхати в Луцьку міську лікарню. — Наталя вже не стояла на ногах, ми її сунули попід руки. Дочекалися лікаря. Прийшла така молода, амбітна. Я починаю розказувати, а мені: «Вийдіть у коридор». За п’ять хвилин кличе: «Що, вирішила свекруха невістку покатати? Їдьте в свої Локачі — лікуйте пневмонію». Намагалася пояснити, що такі розлади, як у Наталі, не характерні для пневмонії. А у відповідь: «То везіть її в Липини у психлікарню. Я — лікар, а ви хто?». Кажу: «Фельдшер з більш як 30-річним стажем». А сама від такого зверхнього ставлення розгубилася, не знаю, що й робити. Тепер каюся, бо треба було кричати, піднімати всіх на ноги. А я повезла Наталю назад у Локачі, — не знаходить собі місця згорьована жінка. На місцевих лікарів вона не нарікає: робили все, що було в їхніх силах. Наступного ранку прийшов локачинський психіатр Іван Потурай: «Даремно ви послухалися, це — не психічний розлад, а, ймовірно, таки симптоми енцефаліту». Зібрали консиліум, призначили крапельниці з сильнодіючими антибіотиками. А в понеділок відправили хвору в реанімацію обласної клінічної лікарні. Іван, який на той час уже приїхав із Польщі, в дорозі тримав кохану за руку і молився. — Завідувач відділення Павло Адамович Гащишин відразу сказав зробити томографію головного мозку. Дуже шкодував, що ми стільки часу згаяли, могли б уже хвору й не довезти... А через дві години Наталя впала в кому. Півтора місяця вона була між небом і землею. Лікарі не обнадіювали: попереджали, що знадобиться багато часу, сил і коштів. Ми готові були все віддати, щоб тільки діти мали маму. Нехай в інвалідному візку, аби лише жила. Коли нарешті стан Наталі трохи поліпшився, стали думати, як би потрапити на лікування у київську клініку. Вірили, що вона обов’язково одужає, — каже Ірина Федорівна, яка тижнями не відходила від ліжка хворої. ...Напередодні допізна була в лікарні. Неначе щось не випускало з палати. Лікар заспокоїв: «Є прогрес». А вдосвіта Іванюкам зателефонували: «Співчуваємо, ваша дочка померла...». Ірина Федорівна ковтає сльози й гірко зітхає: — Тяжко те все згадувати. Але хочу, щоб написали про наш біль. Може, для молодих лікарів ця історія стане уроком, може, збудить чиюсь совість. Ми не шукаємо винних. Ще коли Наталя була жива, моя сестра зверталася в обласне управління охорони здоров’я, хотіла знайти правду. Їй прислали відповідь, що інформація про стан здоров’я пацієнта є конфіденційною, а порушень в діях лікарів не виявлено. Бог їм суддя... — Подякуйте усім, хто підтримав нашу сім’ю у важку годину. Поки ми носили до аптек власні гроші — не рахували, скільки йшло на лікування. Як стратилися до останнього і почали нам люди допомагати, то я став збирати чеки. Тут не всі є, але на 40 тисяч гривень підтвердження з аптек досі зберігаю. Це — як доказ людської доброти. Наталю не змогли врятувати, але людського милосердя я ніколи не забуду, — сказав на прощання Іван, у чорному чубі якого навесні з’явилася сива паморозь.
НАША ДОВІДКА: Енцефаліт — це запалення головного мозку, найпоширенішою причиною якого є вірусна інфекція. Симптоми тяжкого перебігу хвороби: сильний головний біль, висока температура, сплутаність свідомості або тривожне збудження, судоми, втрата чутливості або параліч у певних ділянках тіла, галюцинації, двоїння в очах, проблеми з мовою або слухом. Енцефаліт часто виникає як ускладнення після кору, грипу, ГРВІ, отиту тощо. В особливо важких випадках недуга може призвести до зупинки дихання, коми, інвалідності, а то й смерті.
На фото: Максимко тепер бачить маму тільки на портреті.
