ГРАБІВЧАНИ ЗБИЛИ ЗАМОК ІЗ ЗАКРИТОЇ ЯНУКОВИЧЕМ ШКОЛИ

Жителі невеликого села, що в Старовижівському районі на Волині, домоглися, аби навчальний заклад (на фото справа), в якому влада призупинила заняття чотири роки тому, знову прийняв дітвору...

Валентина БЛІНОВА

Минулого тижня на храмове свято тут зібралася чи не вся громада — священики навколишньої округи висвячували шкільний спортивний зал, який сельчани відремонтували власними силами. Ще навесні приміщення навчального закладу мало жалюгідний вигляд. Порожні класи та коридор дихали запустінням і занепадом, підлога скрізь прогнила, а в спортивному залі її зняли зовсім. Мало вірилося, що невдовзі школа наповниться дитячими голосами.
Наша газета двічі порушувала цю проблему — у публікаціях «Влада закрила школу без згоди громади» (3 листопада 2011 року) та «Друге дихання — селу без сільради» (13 червня 2015 року). Про неї йшлося в депутатських запитах, що їх неодноразово виголошувала я як депутат обласної ради шостого скликання. Повернути землякам школу просив районну владу і народний артист України Володимир Талашко, чиє родинне коріння теж тут, у Грабовому. Та головне — із замком на шкільних дверях не змирилися люди, котрі власними силами взялися наводити лад у занедбаній будівлі. Звідки така похвальна затятість жителів маленького села?
— Відповідь на це запитання — у глибоких коренях духовності, — вважає викладач Ковельського промислово–економічного коледжу Ніна Байчук, яка теж родом звідси.
Досліджуючи історію Грабового, вона знайшла чимало цікавих маловідомих фактів про розвиток освіти. Зокрема, ще за польської влади у березні 1925 року місцеві жителі вимагали, аби їхніх дітей навчали української мови.
— Це підтверджують 57 декларацій, які один із грабівчан Трохим Ревонюк доправив шкільному інспектору в Ковель, — розповідає Ніна Тихонівна. — Через два тижні в село прислали двох учителів. Один із них — Григорій Гнатович Сайкович — викладав українську. Син священика із Здолбунова був обдарованою особистістю: поет, художник, скульптор. У нашій церкві досі зберігається його робота — образ Богоматері. Запрошуючи дітей на екскурсії, просив брати торбинки, в які вони збирали камінці. Згодом із них біля школи спорудив пам’ятник шкільництву (на фото зліва). На постаменті досі зберігається напис: «Через освіту до добробуту». Хлопчик і дівчинка, що становлять скульптурну композицію, обличчями повернуті на захід.
За словами пані Ніни, жителі села не раз замислювалися, чому саме так встановлено цей пам’ятник, де запалений смолоскип символізує прагнення до знань. Можна тільки припустити, що мудрий педагог уже тоді передбачав шлях розвитку України, майбутнє якої з європейськими країнами, а не з Росією. За радянської влади його доля загубилась у вирі подій. А в післявоєнний час освітянські традиції цього маленького поліського села продовжив інший ентузіаст–педагог — Трохим Олексійович Колісниченко. Про нього з великою теплотою згадує земляк грабівчан старший науковий співробітник Інституту електрозварювання імені Патона НАН України, кандидат технічних наук Ростислав Шевчук:
— Він дуже хотів, аби ми, сільські діти, здобули гарну освіту, давав свої гроші тим, хто не мав коштів, щоб їхали до міста вступати до інститутів чи технікумів. А коли я з чемоданом вирушав на навчання, змусив викласти багато речей, а натомість узяти книги.
— Колісниченко був повною протилежністю директору Івану Анікіну, з яким приїхав учителювати в Грабове, — продовжує думку Ніна Байчук. — Якщо Анікін вважав, що чим поліщуки «сіріші, тим краще для держави», то Трохим Олексійович переймався долею кожної дитини. Хлопчика, який від народження мав проблеми зі здоров’ям, не міг ходити, він буквально поставив на ноги. Згодом той вивчився і став викладачем Львівського університету. «Подалі в світ шукать науки», як співається у гімні школи, що його написав ще Григорій Сайкович, із Грабового вийшли інженери, лікарі, геологи, вчені, вчителі, представники інших професій.
Упродовж століття місцевий навчальний заклад був осередком духовності, тієї специфічної культури, пласти якої таять ще чимало приємних несподіванок. Саме школа, на думку Ніни Байчук, сформувала талановиту сільську інтелігенцію, не байдужу до фольклорних скарбів. Їх донині бережуть у своїй пам’яті 93-річна Марфа Шульгачик — найстаріша жителька села, Дарія Літвінчук, Костянтин Хлуд, церковний староста Микола Хлуд, невтомні організатори сільських свят учителі Катерина Калинчук, Галина Оксюк, Зоя Криницька, Валентина Грушко та Людмила Ступік — колишні директори школи, сільський ветеринар Іван Хлуд та інші сельчани. Разом із молодими подружжями Грушків, Савчуків, Дудків вони толокою взялися облаштовувати для своїх діток приміщення, де вже навчаються п’ятирічки. Цьогорічне перше вересня для всього села стало святом із усіма традиційними атрибутами — дзвоником, вітальними промовами гостей і батьків, благословенням сільського священика отця Миколая Хлуда. А минулого тижня молоді грабівчани отримали можливість розвивати свої спортивні здібності, з користю проводити дозвілля у відремонтованому спортивному залі.
Щоправда, досі ще не вирішено, чи буде опалюватись приміщення. Новообраним депутатам Старовижівської районної ради, очевидно, потрібно в бюджеті наступного року закласти кошти, необхідні для утримання будівлі. Чимало класних кімнат досі порожні, а бібліотеку, яка так потрібна і дорослим, і дітям, з чийогось необачного наказу забрали звідси. Але ентузіасти, за словами Ніни Байчук, не полишають надії відновити тут книгозбірню. Такий ентузіазм грабівчан красномовно свідчить — для того, аби наше життя змінювалося на краще, потрібні не укази чи паперові реформи, а бажання самих людей.