Нововолинськ цього тижня знову був оповитий сумом. На траурній лінійці з нагоди відкриття у гімназії іменної меморіальної дошки загиблому кіборгу Вадиму Демчуку начальник міського управління освіти, учасник афганської війни Микола Остапюк сказав: «На початку 90–х у нашого героя я викладав початкову військову підготовку. Ніколи не думав, що моїм учням, які дуже цікавилися секретами воєнної техніки, і серед яких був Вадим, доведеться брати до рук зброю, захищати рідну землю від сусіда…»...
Нововолинськ цього тижня знову був оповитий сумом. На траурній лінійці з нагоди відкриття у гімназії іменної меморіальної дошки загиблому кіборгу Вадиму Демчуку начальник міського управління освіти, учасник афганської війни Микола Остапюк сказав: «На початку 90–х у нашого героя я викладав початкову військову підготовку. Ніколи не думав, що моїм учням, які дуже цікавилися секретами воєнної техніки, і серед яких був Вадим, доведеться брати до рук зброю, захищати рідну землю від сусіда…» Бійці 80–ї аеромобільної бригади, які прибули на Волинь, теж відгукувалися про нашого земляка як про глибоко порядного, чуйного й надійного побратима. Цього дня батькові Вадима Володимиру Івановичу вручили заслужений сином орден «За мужність» ІІІ ступеня...
Алла ЛІСОВА, редактор відділу економіки газети «Волинь-нова»
На такому ж скорботному заході у ЗОШ №4, де увічнили пам’ять ще одного героя – добровольця Івана Ганю, присутніх зворушив виступ його однокласниці, тепер вчителя початкових класів Наталії Панасюк. Вона пригадала, як у дитинстві, живучи по сусідству, не раз гралася з Іваном у війну, і вже тоді він виявляв патріотизм. Не дивно, що саме такі люди в дорослому віці героїчно захищають Україну, навіть віддають за неї життя! А загалом тільки в Нововолинську в останню земну дорогу провели п’ятнадцять кращих синів, які полягли за свободу й незалежність батьківщини. Але, на жаль, існує й інший, паралельний світ, у якому немає війни, біди, трауру… Болить серце, коли чуєш, що молоді хлопці в шахтарському місті майже щодня скоюють грабежі, вони шукають дармового хліба і красивого життя. У сусідньому районі юний мажор після «розслаблення» спиртним збив на смерть чиюсь дитину. А як батькам загиблих дивитися на переповнені бари, де розважаються чиїсь дорослі сини, тоді як їхні поклали голови на полі бою? Днями знайомий, який повернувся з Києва, скрушно мовив: «У столиці зовсім інша атмосфера. Щоб потрапити ввечері у ресторан на Хрещатику, треба заздалегідь бронювати місце. На мільйонних легковиках туди під’їжджають!» Навіть якщо це перебільшення, все одно зрозуміло: в Києві — інша Україна, ніж на Сході. Хоча столиця, як серце держави, мала б гостріше реагувати на події в Луганську і Донецьку. Інакше, що це за країна, в якій панує така дика несправедливість і вбивчий поділ на «білих» і «чорних»? Віце–президент США Джо Байден, який нещодавно відвідав Україну, під час виступу в парламенті подібних прикладів не наводив. Але, характеризуючи стан справ у нас, чітко висловився про тотальну корупцію і відсутність справжньої демократії. Американський політик підкреслив, що Україна має останній (!) шанс завершити Революцію гідності, за яку загинула Небесна сотня, і українські воїни на Сході. Крім того, у полоні бойовиків тільки за офіційними даними досі залишається 131 людина. Як пояснити рідним в’язнів–патріотів, що керівники держави мають більш нагальні справи, ніж визволення з сепаратистського пекла мужніх воїнів?! У Конституції ж записано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина! А насправді? Лауреат Нобелівської премії 2015 року, відома білоруська письменниця Світлана Алексієвич, роздумуючи над сьогоденням України, влучно зазначила, що зараз «час надії змінив час страху». То невже ми не здатні переламати ситуацію, і таки скористатися даним нам, можливо, останнім шансом?
