ХОТІВ ПОЇХАТИ НА ЗАРОБІТКИ, АЛЕ ПОКЛИКАВ БОГ СЛУЖИТИ

Отець Георгій із Великої Ведмежки Маневицького району (на фото) став священиком завдяки спілкуванню з духівником.

«Образ буди вірним словом, життям, любов’ю, духом, вірою, чистотою» (1Тим. 4:12) – вислів із послання апостола Павла, викарбуваний на зворотному боці наперсного хреста, є життєвим кредо отця Георгія Приведенця

Людмила ВЛАСЮК

-Коли Владика висвячує у сан священика, він надягає хрест і мовить ці слова. Якщо ми справді хочемо підтримати іншого, повинні взяти собі за правило: священик допомагає тією мірою, якою сам очищує свою душу, – каже духівник. – На першому місці в кожного з нас має бути любов і терпець.
Невеличкий на зріст, добрий, завжди усміхнений і щиро відкритий серцем та душею. З ним легко знайти спільну мову, він доступно розповідає. З розмови відчувається, що це досвідчений священик, який тонко розуміє людські переживання і на життєвих прикладах та Святому Письмі здатен переконати, наскільки правильний той чи інший вчинок. А найголовніше – він ніколи не відмовить у допомозі. Ці риси батьки прищепили йому ще в ранньому дитинстві.
— Мама співала в церковному хорі, брала з собою й мене, – розповідає отець Георгій. – З 5-го класу я почав відвідувати храм. Богослужіння розпочиналося о 7-й ранку. Потрібно ж було прийти раніше, аби церковними дзвонами скликати селян на службу. А на престольний празник Різдва Пресвятої Богородиці вперше увійшов у вівтар. З того часу для мене це особливе свято, з яким пов’язано чимало подій. Я відчуваю, що кожен мій день проходить під покровом Божої Матері. До неї звертаю свої молитви у хвилини радості й печалі.
Отець Георгій уже 10 років живе і трудиться у Великій Ведмежці. А народився він на Камінь–Каширщині, у селі Видерта в родині трудівників, залюблених у рідну землю.
— Для кожної людини батьківщина – особливе місце, – переконаний священик. – На жаль, нині я рідко там буваю, хоча невидима сила тягне мене до отчого дому. Там на мене чекає мати, там похований мій батько, там починалася моя дорога до храму. Мама працювала ветеринаром–зоотехніком у колгоспі, батько – парторгом. Коли мені було шість років, він трагічно загинув, і мама залишилася з трьома дітьми. Потім двох старших моїх братів призвали до війська, і ми півтора року господарювали самі. Мати мріяла, аби її сини здобули освіту. Пригадую, коли закінчував школу, вона сказала: «Будеш вступати до семінарії». Я ж у відповідь: «Я на заробітки поїду». Але вона стояла на своєму: «Вчитимешся, і все». Тогоріч, не вступивши до вузу, пішов здобувати спеціальність маляра–штукатура у Камінь–Каширське профтехучилище. Та наступного року все-таки став студентом Волинської духовної семінарії.
Незбагненні для людського розуму дороги, якими Бог веде ту чи іншу людину. Та нічого в житті не стається випадково. І ті люди, які зустрічаються на нашому шляху, – це подарунок долі. Тому й професійний вибір Юрія Приведенця сформувався тоді, коли у село прийшов священик, який зіграв вирішальну роль у його житті.
— Я вперше побачив людину, яка так щиро вірила в Бога, він зміг мені глибоко відкрити це, – зізнається отець Георгій. – Те зерно впало і так сильно розрослося завдяки моєму духівнику, який власним життям показав приклад християнина. Він вів майже чернече життя – був великим молитвеником. Ми з ним нерідко подовгу розмовляли. Я брав активну участь у шкільній самодіяльності, концерти проводили і в дні посту. Після спілкування з отцем Олегом я зрозумів, що не зможу виступати на сцені, і відмовився. Образ цього священика закарбувався в моїй душі, і донині він є для мене справжнім взірцем: я й досі чую його голос, захоплююся його смиренністю і жертовністю.
У складі хору Колківського благочиння отець Георгій нещодавно здійснив двотижневу місіонерську подорож до Італії. Завдяки отцю Володимиру, який свого часу служив у Цмінах, а нині несе слово Боже в сонячній країні, «волинських соловейків» почули і за океаном.
— Ми дали 12 концертів у різних куточках Італії, – розповідає отець Георгій. – Здебільшого виконували духовні твори, однак були й українські композиції: пісні про батьків, Батьківщину, Волинь. Коли заспівали «Пливе кача», люди піднялися і слухали стоячи. Аудиторія була різноманітною: італійці, білоруси, росіяни, українці, серби. Та особливо трепетно сприймали українці, вони плакали. Зустріти земляка в чужій країні – то справжнє щастя. Я бачив це в їхніх очах. Вражає привітність італійців, чистота вулиць, стан доріг, архітектура храмів. Відразу видно ментальні відмінності. У нас, в Україні, церкви із золоченими куполами, вівтарі у сяйві, у них же біля кожного храму збудовано приміщення для дітей, де можна проводити концерти, показувати відеофільми на духовну тематику. У костел можна приходити будь-коли і в будь-якому одязі, немає суворих постів і правил. Для нас же храм – це святиня, де дотримуються усіх церковних канонів.
Мовчки, з трепетом у серці підходимо до церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Вже всередині подумала: «На що ми витрачаємо життя? Немов зірки, спалахують і згорають наші секунди. А у нас іноді не вистачає часу для молитви». Від церковних розписів віє величавим спокоєм. Промінь через віконні рами освітлює ікону святого Митрофана, на якій залишилися сліди від куль. Дивний ми народ: мчимо стрімголов у Єрусалим, Палестину, все шукаємо якихось прозрінь. Але ніщо не замінить нам святості рідної землі. Наша народна мудрість, заповідана дідами–прадідами, – любити Україну. Тут, на Батьківщині, відроджуватися як нації.
— Мрію, щоб люди, які приходитимуть до цього храму, відкрили свої серця для віри. Щоб діти мої зросли хорошими громадянами. А син продовжив священицьку стежину, – оповідає отець Георгій. – Щастя я називаю благом. Благо те, що у мене є сім’я, є хороші парафіяни, є храм. Хотів би дослужити тут до старості.

Фото Людмили ВЛАСЮК.