ТУТ НЕ ВІШАЮТЬ ЛОКШИНИ НА ВУХА, А ВИРОБЛЯЮТЬ ЇЇ ЯКІСНО

«Станемо заможною державою, коли кожен українець працюватиме в Україні», — так міркує 47-річний директор ТзОВ «Берестечківська хлібопекарня» Ігор Ярмощук. У 2001 році він задумав і згодом збудував на руїнах колишньої місцевої хлібниці новий млин. З того часу, як сам каже, розвіялося чимало ілюзій про те, що вимріяна справа швидко стане успішною. Хоча сьогодні це підприємство за місяць виробляє 30 тонн макаронів із високоякісного борошна власного помелу

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

В ЮНОСТІ МРІЯВ, ЩО ЖИТТЄВИМ ХЛІБОМ БУДЕ РАДІОТЕХНІКА
Любив мудрувати над деталями до побутової техніки ще у дитинстві. Коли після закінчення Горохівської загальноосвітньої школи №1 імені Івана Франка став навчатися у Львівському політехнічному інституті, роботу за спеціальністю ще можна було знайти. Тоді випускників вишу охоче приймали військові заводи. Після 1992 року їх не стало, тож відпала і потреба в інженерах.
Неподалік Любомля, де довелося працювати не за фахом, у ліску був млин.
— Гудів безперестанку. Я не бачив, а уявляв, як мелеться зерно, і під той звук чомусь постійно думалося: «Є млин – є борошно і хліб – є життя». Як і кожен людський задум, цей також мав свої витоки.
На землі своїх батьків реалізувати його вдалося порівняно швидко. Як мовиться, вдома і стіни гріють, тож майже за рік пекарня–руїна (тепер від неї залишилася лише назва) виглядала як нова копійка. Легко, звісно, тільки сказати. Тоді ж придбав сучасне обладнання, запросив на роботу сільських мельників, а їх довелося тричі возити за наукою до торчинських знайомих. Був і невдалий перший млинець: купив 20 тонн пшениці, а вона, як дізнався потому, була не для високоякісного борошна, все змелене продав на ринку в Берестечку за ціною грису. На перші поломки до новітнього устаткування возив спеціалістів зі всієї України. Біля них ремонтувати вчився сам, щодня переконуючись, що миттєвого успіху не буває.
Спочатку запросив на підприємство фахівців із Київського інституту харчової промисловості, аби на придбаній лінії пекти печиво. Вийшло воно смачним і користувалося попитом навіть у жителів столиці, але виробнику та смакота обходилася надто дорого.
Налагодити виробництво макаронів теж було непросто. Все, що мав знати для цього, вишукував в інтернеті. Довірився рекламі у газеті і придбав недешеву лінію, а вона виявилася настільки несправною, що за ремонт взялися лише київські фахівці з колишнього заводу «Більшовик». Претензій до продавця не виставляв, уміючи знаходити причину власних невдач у собі. Мав вроджену наполегливість – усе розпочате завжди завершував.
Людина в жодному випадку не повинна бути панікером, – каже Ігор Ярмощук.

«НАМ НІХТО НІЧОГО ЗАДАРМА НЕ ПРИНЕСЕ І НЕ ДАСТЬ»
— Уявіть собі, що в магазині на полицях ви вибираєте макарони. Рука потягнеться до тих, до яких уже звикли, – відповідав мій співрозмовник на запитання про те, чи важко «втиснути» свою продукцію у «макаронне царство» великих і малих торговельних закладів багатьох регіонів України.
— Дуже ціную людей, із якими працюю. Хоч і даю їм роботу, та усвідомлюю, що вони «годують» мене. Тому не шкодую грошей, аби вчити їх усім необхідним новинкам у технології. Завжди прошу, щоб доручене виконували на совість. Був випадок, що у Ковель відправили чималу партію продукції. Наступного дня телефонний дзвінок: «Забирайте свої макарони, розфасовані абияк, вони сиплються з упаковок». Замовника вдалося вмовити реалізувати товар, але замовлень від нього більше не надійшло. Важко здобути репутацію, а втратити її дуже легко, – розповідав відверто керівник, на підприємстві якого 15 працівників отримують достойну заробітну плату.
До слова, у пекарні ніколи не було газу, все працює на твердопаливному котлі. Загалом на 9 видів макаронів, 6 із яких мають оригінальну, хоч і складну для виробництва форму, замовлень у ТзОВ «Берестечківська хлібопекарня» більш ніж достатньо. Ігорю Анатолійовичу навіть не потрібен менеджер зі збуту. Забирають із конвеєра. Не вистачає хіба що кваліфікованих спеціалістів – фрезерувальників, токарів, електриків, слюсарів, програмістів для сучасного комп’ютерного обладнання. Таким хоч сьогодні готовий дати роботу.
Буду вчити їх за власний кошт, аби лише хотіли вчитися і працювати, – каже Ігор Ярмощук. І додає: – Робота в Україні є, але не до всякої беруться молоді люди, бо всі хочуть стати адвокатами, лікарями, вчителями… Це добре, але чи завжди ця освіта якісна? Кожен хоче бути в Європі, а ким – не задумується. Чому бачимо себе там, а не в Україні? Ходитимемо з простягнутою рукою доти, доки не навчимося давати самі собі раду. Будемо заможною державою лише тоді, коли не боятимемося роботи на своїй землі. Нам ніхто нічого задарма не принесе і не дасть.

«НАЙПЕРШЕ – БОГ, СІМ’Я, РОБОТА»
Попри безкінечну зайнятість господаря обов’язковою для сім’ї Ігоря та Ірини Ярмощуків є щонедільна божественна літургія. Із батьками у церкві повсякчас і діти — 18-літня Анастасія та Ромчик, якому три рочки.
— Живу сьогоднішнім днем, не люблю, а тому, мабуть, і не вмію планувати, не дружу з калькулятором і розрахунками на прибутки. Розумію, що скільки б не мав, із собою «туди» не заберу (усміхається. – Авт.). Усьому завдячую Богові. Роблю те, що до душі, а у ній на першому місці – Бог, сім’я, а тоді вже робота, – розмовляємо про сокровенне.
У його дуже скромному робочому кабінеті-сторожці – шикарний фоторяд сходу сонця на горі Хорив, що на Сінайському півострові у Єгипті. Щоб сфотографувати цю божественну красу, упродовж ночі піднімався на вершину, де Господь явився Мойсею і дав десять заповідей.
А на території підприємства росте великий молодий яблунево-грушевий сад, який цвітом і плодами розповідає про свого господаря. Його Ігор Ярмощук, закупивши саджанці, посадив зі своїми працівниками. Для більш як 200 деревець їм довелося розчистити чималу захаращену земельну ділянку. Її жива огорожа – пухнасті ялинки, є тут ялівець, туї, біля вікна кабінету красується магнолія…

На фото: Ігор Ярмощук дбає, щоб макаронні вироби мали широкий асортимент.
Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.