МИХАЙЛО ЖИЗНЕВСЬКИЙ ЛЮБИВ СПІВАТИ: «ПЛИВЕ КАЧА ПО ТИСИНІ...»

Вся Україна заплакала, коли ця пісня у виконанні «Піккардійської терції» зазвучала на похоронах героя Небесної сотні. Після цього стала всенародним гімном-реквіємом

Олесь ВЕРНИГОРА

АВТОР «ЯК ЖЕ МЕНІ, СИНКУ, НЕ ЖАЛЬ» НЕНАВИДІВ СТАЛІНА
І хоч Вікіпедія називає цю пісню українською лемківською (за іншими даними — закарпатською, бо свої версії є в кількох краях) тужливою народною, виявляється, вона має літературне походження. Автором поетичного твору є поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадсько-культурний і політичний діяч, один із авторів Карпатської України (автономія у складі Чехо-Словаччини в 1938—1939 роках, незалежна держава з 15 березня 1939 року), редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «РусинЪ» Василь Ґренджа-Донський (на фото). Він народився 1897 року у селі Волове (нині селище Міжгір’я) Закарпатської області, а помер 1974 року в Братиславі (Словаччина). Під час Першої світової війни 1915 року його мобілізували до армії, але невдовзі після поранення відправили до Будапешта, де згодом він зміг закінчити торгову школу. Потім повернувся на Закарпаття та працював в Ужгородському банку. З того часу розпочав літературну діяльність. З його іменем пов’язують становлення нової української літератури та національного відродження на Закарпатті. «Улюбленою моєю темою є героїчна доба 1918/19 років і я завжди туди повертаюсь, щоб на моїй скромній бандурі оспівати Святий Бунт (гуцульське повстання, завдяки якому з листопада 1918 року по червень 1919 року на Закарпатті було українське державне утворення. — Ред.) і черпати сили на дальше», — писав Василь Ґренджа-Донський. А ось як він відгукнувся на смерть Сталіна в 1953 році:
Не нам сьогодні сумувать,
Нема за ким, нема чого,
Носив ягнята вовк зубатий
Нарешті винесли його.
Помер, туди йому й дорога
Плачу не чуть, нізвідкіля...
Хіба ж гукнем за них з порога
«Нехай тобою б’є земля!»
За кров, за сльози, за сваволю
Гукнем за ним от це лишень:
«Нехай земля трясе тобою
Бодай дванадцять раз на день!...»

..«У ЦІЙ ПІСНI ЗАКЛАДЕНО ІСТОРИЧНИЙ КОД НАЦІЇ»
«Пливе кача» співали і в часи Карпатської України, і в часи УПА. Але нове дихання у неї вдихнули Тарас Чубай («Плач Єремії») та Андрій Кузьменко («Скрябін»), включивши твір до спільного альбому «Наші партизани» (2000-ий рік). Проте всенародне визнання пісні прийшло у виконанні вокальної формації «Піккардійська терція» на Майдані під час Революції гідності у 2014-му році. Як «Пливе кача» потрапила до їхнього колективу, розповів соліст «піккардійців» Ярослав Нудик інтернет-виданню www.zbruc.eu .
— У нашому оточенні всі — художники, музиканти, поети — постійно її виконували на застіллях та різних збіговиськах. А ініціатором завжди був львівський художник Ігор Павлюк, який заспівував перші ноти, а ми одразу підхоплювали. І попри те, що любили її ще зі студентських часів, руки до професійного запису дійшли, коли працювали над нашим альбомом «Антологія. 2». Туди увійшли виключно українські народні пісні, зокрема й ще одна лемківська — «Зродилися терки» в обробці Миколи Колесси. Якщо з іншими фольковими композиціями ми експериментували, то в «Гей, пливе кача» вирішили нічого не міняти. Залишили ориґінальне виконання — соло веде той самий Ігор Павлюк, лише дещо гармонізували аранжування.
А на Майдані вона вперше прозвучала під час похорону білоруса Михайла Жизневського на прохання його найближчого товариша. На жаль, ми не були з хлопцем знайомі. Тому історію розповідали сусіди Жизневського. Це була його улюблена пісня, яку вони часто з побратимами співали на Майдані. Сам він народився в Гомелі, але останнім часом мешкав у Білій Церкві на Київщині. «Піккардійська терція» тричі була там із концертами. Одного разу — власне, з фольковою програмою. Можливо, він був на одному з наших концертів у Білій Церкві, можливо, почув у інтернеті. Бо власне зі сцени Майдану ми її жодного разу не співали. Для нас самих стало несподіванкою, коли всіх Героїв почали проводжати на той світ під «Гей, пливе кача».
Тепер усі усвідоміли, що в цій пісні закладено історичний код нації, зрозумілий будь-кому. Бо кожна мати розуміє, що виховує сина не для того, щоби відпускати на війну, будь-який чоловік не хоче загинути на чужині, сестра чи брат не готові втрачати найближчих. Сьогодні мені вже важко уявити собі прощання з Героями якимось іншим твором. Хоча виконувати її непросто. «Пливе кача» завжди вимагає особливої душевної підготовки. Я часто помиляюсь, коли її виконую, тому що мені заважає співати клубок у горлі. Людина, яка написала цю пісню, перепустила її через серце. Тому зараз із автором в унісон плачуть сотні тисяч людей...
Переконання маючи за крам,
Вважаючи, що підкупили вічність,
Скоробагатьки жертвують на храм.
Лежать диванні псевдопатріоти,
Що душі продали за півціни.
Вони в душі багато чого проти,
Та головне — щоб не було війни.
Не вбереглись. Не вийшло.
Тож «до зброї!» —
У соцмережах козаки кричать.
Та зброю узяли лише герої,
Щоб захищати розжирілих дядь.
З Небесних сотень та Небесних тисяч
Боги формують янгольські полки.
Вмирають леви, виживають — лиси,
А бугаї нагулюють боки.
Олександр МАТВІЄНКО.

«Пливе кача по Тисині...»

Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.

Гей, залаєш ми в злу годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.

Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?

Гей, виберуть ми чужі люди,
Виберуть ми чужі люди,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ци не жаль ти, мамко, буде?

Гей, як би ж мені, синку, не жаль?
Як би ж мені, синку, не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.

Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.

До речі
Деякі лінгвісти вважають, що лексема «Тисина» має спільний індоєвропейський корінь «teus-», що означає «тихий», «тиху воду», «вузьке тісне озеро». Тобто, у пісні «Тисина» означає не обов’язково зменшено-пестливу назву річки Тиса, а «тиху воду», по якій пливе водоплавний птах. Згідно ж українській традиції, качка означає «несилу», тому й пісня закінчується трагічно – смертю сина. Цікаво, що образ переходу у потойбіччя у вигляді птиці, яка перетинає водне плесо, існує у різних модифікаціях в кельтських та фіно-угорських епічних творах. Належить до рекрутських пісень.