ВОЛИНЯНИ НА ФРОНТІ: «МИ ТУТ, ЩОБ СЄПАРИ ПІД КОВЕЛЕМ НЕ СТОЯЛИ»

Волонтери продовжують тримати тісний контакт із військовими частинами, які й надалі потребують допомоги

Сергій НАУМУК

Російсько–українська війна триває. Дарма, що нібито діє перемир’я. Час від часу продовжуються обстріли і далі гинуть люди, хоча й значно менше, ніж раніше. Українська армія перебуває у постійній боєготовності. Попри усі запевнення високих чиновників про належне забезпечення війська, насправді до цього ще далеко. Звісно, вже немає минулорічних ситуацій, коли бійці подекуди голодували. Як кажуть самі солдати: тепер з голоду не помреш. Проте спорядження часто-густо бракує. Тому-то волинські волонтери весь час не полишають бійців наодинці з обставинами та керівними вказівками. Волонтерські буси продовжують вирушати на Схід. В один із таких рейсів вибрався і журналіст газети «Волинь–нова».

ПРИПИСАНІ ДО ВІЙНИ
Їдемо вчотирьох: волонтер Володимир Добровольський, фермер–волонтер Руслан Хомич, волонтер Тарас Ковальчук та я. Бус під зав’язку напакований. Тут тобі і волинські картопля–морква–буряк–цибуля, і домашні смаколики, і кілька буржуйок, і електрогенератор, і автомастило, і тосол, і запчастини, й одяг. Ну, і звісно, свіжі номери нашої газети. Нічого зайвого: усе лише те, чого потребують і що просять самі бійці.
На під’їзді до Києва в око впадають рекламні щити з написами «Біжи, кролику, біжи! З 11.12.2015» та «Давай, Сєня, до побачення! З 11.12.2015», що їх поставили напередодні звіту прем’єра в парламенті. Наближаємося до Дніпропетровська. В Петриківцях помічаємо яскраві квіти просто на сірій стіні промислового підприємства. Власне, лише це і вказує на те, що проїжджаємо через осередок славнозвісного розпису. У наступному селі Лобойківка вражаюся покинутою хатою під солом’яною стріхою. Таке можна побачити хіба у глухих поліських селах, наприклад, у Сваловичах Любешівського району. Згодом бачу ще одну таку хату. І на цей раз видно, що у ній живуть люди. Ми нарахували у Лобойківці понад 20 будинків та господарських споруд під соломою. Жилі й покинуті, підремонтовані бляхою або під суцільним солом’яним дахом. Чомусь вони зосталися лише у цьому селі (у сусідніх такого вже не помічали).
Для мене це перша поїздка на Схід. Хлопці ж були там неодноразово.
— Вже більше 50 разів, — відповідає Володя на моє запитання про кількість поїздок. — Спочатку ще рахував, а потім кинув. Дивно, коли повертаєшся в мирне життя. Там хлопці мерзнуть в окопах, а тут стільки людей веселиться, ніби в мирний час. А коли просиш чимось допомогти, то ще й чуєш: «Дістала вже та ваша війна».
— Ми тримаємо зв’язок із волинськими хлопцями. Але не відмовляємо нікому, якщо просять про допомогу, — додає Руслан. — Хіба будеш питати, хто звідки і де приписаний. Це ми приписані до війни.
Два дні хлопці мотатимуться між частинами 14-ї бригади, аби розвезти усе необхідне. У Тараса, який є класним зварювальником, окрема місія. Весь цей час він варитиме радіатори автомобілів. Аби у випадку необхідності, машини були на ходу. То все краплинки єдиного волонтерського фронту, який і досі підтримує бійців на передовій.

НА СВОЇЙ ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ
Увечері зупиняємося у придорожньому готелі, а вранці рушаємо на південь. Руслан знайшов оголошення про продаж у Мелітополі «Ниви», яка необхідна бійцям на передовій. Розсудили, що вигідніше заїхати у Мелітополь, аніж гнати авто з Волині. Керівник Херсонської організації Асоціації фермерів та приватних землевласників України Анатолій Довгань та його син Максим узялися допомогти. Тож іще раніше оглянули автомобіль і переконалися, що він цілком справний.
— У нас місто сепаратистів, — українською розповідає Максим. — Коли починаєш пояснювати, чим закінчиться прихід російських військ на нашу землю, то тільки скоса дивляться. Люди просто вичікують, чим закінчиться війна.
Беремо авто, оформляємо документи і далі вже їдемо двома транспортними засобами.
На коротких зупинках Володя — найбуваліший тут — пояснює мені, як поводитися з наближенням до передової. Мовляв, усюди пересуватися треба тільки битими стежками. Інакше можна запросто втрапити на чужу або й на свою розтяжку. До вітру ходити просто на дорозі, і в жодному разі не спускатися у придорожні рови.
Надвечір приїжджаємо в одну з частин 14–ї бригади. Вона розташувалася на території закинутого підприємства. Біля воріт пост: солдат перевіряє документи. Заїжджаємо на територію і йдемо у будівлю. Конторське приміщення бійці облаштували під казарму. При вході — імпровізована кухня. У колишніх кабінетах живуть солдати. Підприємство давно покинуте, тож централізоване опалення відсутнє. У кожній кімнаті горить буржуйка. Без неї ніяк не обійтися. І взагалі забезпечення дровами — одна з постійних турбот солдатів. Дрова постачають, але кожний ранок починається зі звуків бензопили та гупання сокири. Буржуйки просто жеруть дрова, тож їх доводиться щодня рубати. По усьому периметру розставлені пости, кожен із яких має свій сектор відповідальності та оборони у випадку необхідності. Розумію, що і в мирні часи військові частини охороняли, проте ніяк не можу позбутися відчуття, що перебуваємо на ворожій території.

СХІДНЯКИ ЦІНУЮТЬ ТІЛЬКИ СИЛУ
За весь час фактично не довелося поспілкуватися з місцевими жителями. Тож про їхнє ставлення до усього запитував у бійців. «Та всі вони тут сепаратисти, дивляться скоса, тільки силу розуміють», — приблизно такою найчастіше була відповідь українських солдатів. І самому доводилося спостерігати, як місцеві завсідники генделиків проводжали військових важкими поглядами.
— Місцеві казали нам: «Якби у вас (тобто на Західній Україні. — Авт.) таке трапилося (йдеться про війну. — Авт.), то з наших ніхто туди не поїхав би, — розповідає один із солдатів.
Тож налагоджувати комунікацію бійцям доводиться з поправкою на місцевий менталітет. Випадок, який підтверджує, що східняки розуміють тільки силу, розповів один з офіцерів. Коли для підрозділу шукали приміщення, то приглянули покинуті ферми. Знаючи цю ментальну особливість місцевих людей, які навіть ввічливість можуть потрактувати як слабкість, їм порадили діяти дуже рішуче, навіть нахабно. Таку поведінку сприймуть як силу. Спочатку пробували домовитися про приміщення через сільського голову, але нічого не вийшло. Тоді дізналися, хто директор підприємства, і пішли до нього. Зайшли в приміщення: до керівника черга.
— Ми її одразу вбік, мовляв, ми військові і наша справа не чекатиме. Ніхто й не заперечив. Постукали, але не чекали дозволу, а одразу входимо, — усміхається офіцер. — Зайшли і без запрошення сіли. Говоримо: так і так, треба приміщення. Він подивився на нас, каже: «Я за годину передзвоню, бо сам того не вирішую». І справді, невдовзі подзвонив і повідомив, що можна вселятися в приміщення. У нас тут техніка стоїть, тому ми одразу попередили місцевих жителів, що сюди наближатися заборонено. А «для закріплення» у першу ж ніч постріляли з автоматів. І вже скільки часу — ніхто до нас і носа не суне. Усім одразу дійшло, що ми панькатися не будемо. З ними тільки так і треба.
Дуже важко тим бійцям, чиї рідні по той бік фронту. А таких вистачає.
— У мене батьки в Алчевську (місто контролюють бойовики ДНР. — Авт.), — розповідає офіцер, чиє ім’я свідомо не називаємо. — З рідним батьком не можемо дійти спільної думки. Домовилися говорити тільки про погоду та здоров’я.
Інший боєць каже, що біля Красногорівки бачив у бінокль свою хату. Рідні відмовилися з ним спілкуватися, а бабуся називає карателем.
(Закінчення репортажу — в наступному номері).

На фото: Руслан Хомич (ліворуч) передає Сергію Васевичу автомобіль «Нива», який купив за власні кошти.
Фото Сергія НАУМУКА.