НАВІТЬ У В’ЯЗНИЦІ ПАНІ СЕНАТОРКА ВЧИЛА ЖІНОК ІНОЗЕМНИХ МОВ

Із офіційної довідки Центрального архіву у Варшаві: «Левчанівська Олена із роду Гродзінських народилась у 1881 році. Заміжня. Має дочку Ірину 1913 року народження. До жодної партії не належала і взагалі не терпить партійництва. 1922-го, коли Волинь входила до складу Польської держави, була вибрана від української національної меншості в сенат Речі Посполитої. Входила в комісію закордонних справ»

Леся КОСАКОВСЬКА, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри хореографії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Саме словом, яке Леся Українка назвала зброєю, боронила пані Олена український люд, боролася за правду, права і свободу своїх співвітчизників – волинян. Однак навіть у передвиборчих промовах вона, на відміну від інших кандидатів, не обіцяла неможливого: «Ми будемо старатися захистити вас від сваволі дрібних урядовців, будемо старатись поліпшити ваше життя, але не надійтесь, що ми зможемо звільнити вас від податків, що ми зможемо дати вам землю».
Єдину жінку-депутата польського парламенту не злякали спроби звинувачень в антидержавній агітації. Її дочка Ірина Левчанівська, відома волинянам як краєзнавець, фотохудожниця, кіноаматорка, писала: «Мама була рішуча, самовпевнена. Вільно себе почувала в усякому високопоставленому товаристві». Але ж чогось вона таки мала боятись. Відповідь ми знаходимо у мемуарах дочки: «В 1939 році на Волинь прийшли більшовики. Мама їх усе життя боялася (їй часом снилося, що більшовики оточили хату і нема як втекти від них)». «Визволителі» прийшли з «обшуком» – себто грабунком, протокол арешту написати не змогли, бо не знали грамоти, а після того як їм допомогла це зробити сама пані сенаторка, її заарештували.
З промови Олени Левчанівської в сенаті 28 листопада 1924 року: «Прошу панів! Не такий далекий той час, коли ви і діти ваші мусили вчити свою релігію в чужій мові, коли вас хотіли зрусифікувати. Не ми вас гнобили, але царський уряд гнобив вас і нас разом, нас гірше, бо тут, на вашій землі, ви мали свою, хоч одну приватну школу, свою книжку, чого нам царська Росія не давала. Ви були російськими громадянами, але ніхто не відбирав у вас права називатися поляками».
Зі сторінок мемуарних книг Ірини Левчанівської ми пізнаємо пані Олену як людину щиру, «горду, хоч і бідну». Через кілька років після одруження не побоялась вона розповісти про молодого управителя, в якого закохалася. «Будучи наскрізь правдивою, чесною, вона розказала про своє захоплення чоловікові (вона завжди показувала йому і свій щоденник, не мала від нього ніяких таємниць)». Це не зруйнувало їхнього шлюбу, а у щоденнику Олени з’явився запис: «Те інше почуття скристалізувалося в дружбу, ніякої провини за собою не почуваю, я люблю свого старого дорогого Шурика, своє єдине кохання».
Майже п’ятдесят років на запити доньки «органи» не давали найменшої вісточки про долю матері. І тільки значно пізніше одна жінка, сім’ю якої було репресовано і вивезено до Казахстану, напише згорьованій Ірині про маму. Пані Олена дуже хворіла у в’язниці, але й там робила добрі справи — вчила жінок німецької, французької мов. Це відволікало приречених, розвіювало їхні гіркі думи. Через багато років знайде Ірина Олександрівна архівний документ про розстріл 3435 українських громадських діячів. У цьому списку буде і прізвище матері.
Ще й сьогодні можна почути спогади людей старшого покоління про те, що перед страхом арештів у їхніх сім’ях переховували чи навіть знищували документи, фотографії, особисті речі родичів – борців проти влади у часи польської окупації. Усвідомлення небезпеки не примусило доньку сенаторки Левчанівської позбутися доказів громадської та політичної діяльності її матері, багатьох інших цінних історичних документів. «Ноєвим ковчегом» журналісти назвали загальну комунальну квартиру, про життя в якій вона писала: «Я й досі, шістдесят років, тіснюся в одній кімнаті. Погано мені дуже, ліпше б повернутися у 1945 рік, тоді була молодою і мені такі умови не так дошкуляли».
До 101-ї річниці від дня народження Ірини Левчанівської 17 листопада 2014 року в державному архіві Волинської області відкрили виставку нових надходжень «І в щасливі й злі години ми для неї живемо, На Вкраїні й для Вкраїни будем жити й помремо…» Про це на сайті ДАВО повідомлялось: «У 2014 році Держархів області поповнився 6712 архівними документами з історії краю за 1913–2011 роки, зібраними Іриною Олександрівною Левчанівською».
Шановні краяни! Громадський просвітянський фонд імені І. А. Фещенка-Чопівського «Джерело», Волинське державне училище культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського запрошують вас вшанувати пам’ять сенаторки з Волині. 18 лютого 2016 року у Палаці культури міста Луцька відбудеться вечір-портрет «На крилах правди і любові», присвячений 135-й річниці від дня народження української політичної і громадської діячки Олени Левчанівської. Вхід вільний.

На фото: Олена та Ірина Левчанівські, Луцьк, 1923 рік / Ілюстрація з книги І. Левчанівської «СЕНАТОРКА», Львів—Дубно—Луцьк, 2004.