ЩЕ ТРИВАЄ ВІЙНА, А СОЛДАТІВ УЖЕ ВИГАНЯЮТЬ З МАРШРУТОК

Петро Берчук вижив під Волновахою, щоб відчути приниження під Ковелем: водій мікроавтобуса Любешів – Любохини висадив посеред дороги бійця АТО, який повертався з госпіталю і не мав квитка...

Сергій НАУМУК

«Я ТЕЖ МАВ ЗАГИНУТИ, АЛЕ МЕНЕ ВРЯТУВАВ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ»
— Уже був на Сході, коли приснилося, що я у своїй церкві в селі Гута Ратнівського району. Знаю, що мене відправляють на Схід, і люди нанесли цілий бус харчів. Питаю, навіщо стільки їжі? Відказують, що їдеш надовго і тобі треба буде. Наприкінці служби наш отець Олександр каже: «Петре, ти ж не причастився. Давай причащу». Одразу я не зрозумів значення цього сну. Але кажуть, коли у сні причащаєшся, це означає, що душа готується відходити, — розповідає Петро Берчук, який проживає у Седлищі Старовижівського району.
Він пішов на війну під час першої хвилі мобілізації, служив у 51-й бригаді (нині — 14-та ОМБР). Петро був серед тих, хто потрапив під розстріл у Волновасі. Його, пораненого, ворожий снайпер бив ногами по голові. Проте навіть після такого Берчук вижив, хоча добу значився у списку загиблих.
— Під Волновахою на нас напали 22 травня, на весняного Миколи. Тоді по церквах служилося, а в нашій Гуті якраз замироточила ікона, а коли образ мироточить, кажуть, це на нещастя. І воно трапилося з нами далеко від рідного дому, на Сході, — зітхає Петро. — Коли вже проходив реабілітацію після поранення, вирішив намалювати ікону святого Миколая. Хоча цей образ дуже важко писати, бо там багато дрібних узорів. Святий Миколай завжди допомагає, якщо йому молитися. А на весняного Миколи сталося так, що святий захистив і врятував мене, витягнув з того світу. Значить я ще потрібний на цій землі, ще не все зробив, — замовкає Петро.
Дехто з хлопців, які також проходять реабілітацію, дозволяли продавати свої роботи, Петро ж своє творіння забрав додому, аби розмістити на чільному місці. Нині найбільше часу в чоловіка займає спорудження власного будинку. А що сил бракує, то з будівництвом допомагають рідні. Поранення дає про себе знати. Петро має групу інвалідності. Час від часу доводиться їздити до луцького госпіталю для ветеранів, аби пройти курс лікування. І ось нещодавно стався випадок, який шокував до глибини душі колишнього солдата.

«ВОДІЙ, ПОГЛЯНУВШИ НА МОЄ ПОСВІДЧЕННЯ УЧАСНИКА БОЙОВИХ ДІЙ, СКАЗАВ: «А ЩО ЦЕ ТАКЕ? ПЛАТИ ГРОШІ АБО ВИХОДЬ!»
19 лютого Петро повертався з луцького госпіталю додому. На Ковельській сів у маршрутку. Вільних місць, правда, не було, але водій взяв його без проблем. У Ковелі Берчук зайшов на автостанцію і попросив квитка до Седлища. Йому відповіли, що всі квитки на рейс уже продані, і порадили йти просто до маршрутки. Мовляв, водій візьме його по посвідченню учасника бойових дій. Якраз приїхав потрібний Петрові автобус Любешів—Любохини (реєстраційний номер АС 1478 АН).
— З нього всі вийшли, залишилося два чи три пасажири. Чому не продали квитка, якщо були місця? Я сів у цей автобус, але почали заходити люди, які теж не мали квитків. Серед них була одна жінка з Седлища, і я уступив їй місце. У Дубовій маршрутка зупинилася, бо водій мав перевірити квитки і взяти гроші за проїзд. Коли він підійшов до мене, я показав посвідчення. Він: «А що то таке?!» Пояснюю, що це посвідчення учасника бойових дій. А він: «І що це означає?» Кажу, що є закон про безкоштовні перевезення учасників бойових дій. Водій заперечив, що тільки за наявності одного вільного місця. Я відповів, що уступив це місце жінці. Тоді водій каже: «Немає квитка — зі мною далі не їдеш. Виходь і чекай наступну маршрутку, раз не взяв квитка». Пояснюю, як усе було. «Тоді давай гроші», — сказав він. У нього не було ніякого милосердя. Може, завтра його самого заберуть в АТО або його сина. Водій за віком мені міг бути батьком. Взяв би й поставив свого сина на моє місце, — розповідає з гіркотою Петро Берчук.
Отож він вийшов із маршрутки, почекав кілька хвилин і сів в автобус Луцьк—Ратне. Ним доїхав до буцинського перехрестя, а вже попуткою добрався до Седлища. Коли йшов селом, то зустрічні не раз питали, чому він пішки, а не автобусом. А почувши про ситуацію, люди обурювалися: як водій посмів висадити солдата?
— Я чекав поваги з боку шофера. Навіщо ми проливали свою кров на Сході, якщо нас серед дороги висаджують із маршруток? Деякі люди забули, що ми воювали. В тому числі й за те, щоб вони могли спокійно жити і працювати. Якщо один–другий почне так чинити, то що далі? За що полягли наші хлопці, коли в державі таке відбувається? — цілком законно обурюється боєць.
Після інциденту Петро Берчук звернувся у Старовижівську райдержадміністрацію та районне відділення Спілки учасників АТО. Члени спілки запропонували радикальне вирішення питання: мовляв, перекриємо дорогу і та маршрутка більше не їздитиме. Але Петро проти таких дій, бо, каже, постраждають пасажири.
…У всіх негараздах колишнього бійця підтримують рідні, насамперед дружина Юлія. Берчуки щовихідних та на свята їдуть у Гуту. Адже Юля керує там церковним хором. У розмові ми відчули, що Петро її за це вельми поважає. Мовляв, це не кожному під силу. Зізнається, що Юля і його запрошувала у хор, тим більше, що Петро співає дуже гарно.
— Але це не моє, — зізнається він. — Я люблю просто бувати на службі. Тоді можу зосередитися на молитві і спокійно розмовляти з Богом.
P. S. Редакція «Волині-нової» звертається до голови облдержадміністрації Володимира Гунчика, голови обласної ради Ігоря Палиці, керівників служб, відповідальних за перевезення пасажирів, з проханням дати оцінку цьому кричущо ганебному випадку.