ШЕВЧЕНКІАНУ МИКОЛИ КУДЕЛІ ВЗЯЛИ, А КВАРТИРИ НЕ ДАЛИ

Нащадки відомого громадського діяча подають до суду, щоб отримати компенсацію за обіцяне житло

Сергій НАУМУК

Зізнаюся чесно, довго думав, із чого ж розпочати цю статтю. Чому? Бо більш як два роки тому вже писав про Шевченківську світлицю Миколи Куделі. І з того часу нічого принципово не змінилося. Нагадаю читачам про основні віхи цієї епопеї.
Отож, усі знають про уродженця Буян Луцького району Миколу Куделю. Він – один із небагатьох, хто вижив під час розстрілу в’язнів луцької тюрми у 1941 році. Його вражаючі розповіді про звірства енкаведистів, напевно, найповніші серед зафіксованих в Україні про події літа 1941 року. А ще Микола Павлович мав одну пристрасть: учасник національно–визвольного руху збирав Шевченкіану: листівки, марки, монети, книжки, картини, скульптури, присвячені Тарасу Григоровичу. Окремо слід виділити колекцію «Кобзарів» –понад 125 видань, із них 40 – довоєнного періоду.
Коли у 2004 році Микола Куделя помер, то родина отримала кілька пропозицій (у тому числі й з-за кордону) продати зібрання, присвячене Кобзареві. Проте обласна влада вирішила не упустити Шевченкіану земляка і запропонувала передати її до Волинського краєзнавчого музею. Спадкоємці погодилися, а за це чиновники обіцяли надати однокімнатну квартиру в Луцьку. У квітні 2006 року родина Куделі, облдержадміністрація та Волинський краєзнавчий музей уклали тристоронню угоду: родина передає Шевченкіану, особисті речі і документи Миколи Павловича, музей на базі цих експонатів створює Шевченківську світлицю Миколи Куделі, а ОДА виділяє квартиру (для правнучки громадського діяча Марії Філонюк – вирішили його рідні).
Дві сторони вповні виконали умови. Родина шевченкознавця передала зібрання, Волинський краєзнавчий музей обладнав світлицю. Не в останню чергу – стараннями директора закладу Анатолія Силюка, який долучився і до того, щоб переконати нащадків Куделі, що зібрання має залишитися на Волині. З восьми тисяч експонатів 1200 описані і вже передані в музей. Решта залишаються у приватній власності, поки угода не виконана, бо облдержадміністрація слова не дотримала.
Щоправда, 8 вересня 2006 року обласна рада виділила 100 тисяч гривень на купівлю квартири (потім цю суму збільшили до 119 тисяч) і в березні 2007 року правнучці Куделі Марії Філонюк чиновники урочисто вручили документи на житло. Проте насправді це був лише акт прийому–передачі незавершеного житла між ЗАТ «Західпромбуд» та Головним управлінням містобудування, архітектури та ЖКГ ОДА. Мовляв, комерційна фірма передала, а управління отримало однокімнатну квартиру площею 48 квадратних метрів вартістю 153 тисячі гривень у рахунок виконання договору про дольову участь у будівництві 162–квартирного житлового будинку від 15 грудня 2006 року. Акт Марії Філонюк вручили у березні 2007 року, а будинок мав бути завершений у четвертому кварталі того ж року.
Але квартири правнучка Куделі, яка, до речі, працює у Волинському краєзнавчому музеї старшим науковим співробітником і доглядає світлицю свого прадіда, так і не отримала. 29 квітня 2007 року було порушено процедуру про банкрутство, і недобудований будинок перейшов у міську комунальну власність Луцька. Можливо, тодішні чиновники підозрювали щось і тому не чекали півроку, а поспішили вручити «документи» на квартиру? Це вже годі з’ясувати.
Тим часом помаранчевих змінили біло–блакитні «міцні господарники», проте і тоді справа не зрушила з місця. Марія Філонюк безуспішно оббивала пороги облдержадміністрації. До колишнього голови ОДА вдалося записатися на прийом тільки після звернення до народного депутата. Жінка добряче надокучила владі своїми зверненнями. Лунали депутатські запити, очільники області твердили, що вирішити проблему – це справа честі, але далі слів діло не йшло. Нащадки Куделі вже хотіли подавати до суду, але Майдан, а за ним російсько–українська війна скоригували їхні плани. Марія Філонюк у розмові так і сказала мені: «Не до суду тепер».
Знову влада змінилася, і ми стали жити «по–новому». Марія Філонюк по черговому колу пішла чиновницькими кабінетами. 5 березня та 21 листопада 2014 року обласна рада передбачила кошти на будівництво квартири відповідно 330 тисяч гривень та 58,5 тисячі гривень, але вони так і не надійшли. Будівництво злощасного будинку здійснює обслуговуючий кооператив «Липинський-4». Однак облдержадміністрація не уклала з кооперативом жодних договорів про дольову участь. Якось на зустрічі в ОДА йшлося про те, що пані Марії можуть передати недобудовану квартиру, але доплатити решту вартості житла вона має з власної кишені.
Нинішня, вже постмайданна влада так само швидко стала глухою. Чиновники ОДА телефонують і наполегливо радять не сердити губернатора своїм питанням. Дехто (чиє прізвище пані Марія не хоче називати) навіть рекомендував забратися з Шевченкіаною із музею. Мовляв, ми вам нічого не винні.
Відтак нащадки Куделі подали до суду і просять відшкодувати середню ринкову вартість квартири площею 48 квадратних метрів – 632 тисячі гривень. Марія Філонюк вельми сумнівається, що рішення суду буде на її користь. На моє запитання, чи вона морально готова до того, щоб у разі негативного рішення суду демонтувати Шевченкіану Куделі, не задумуючись, відповідає: «Ні».
— По–перше, обласний музей – це те місце, де Шевченкіана має зберігатися. Мені просто легше на душі, коли сюди заходять відвідувачі. Усе збережене і доглянуте. По–друге, я навіть не маю куди подіти усі ці речі і не забезпечу належного догляду. Попри те, що наймаю житло, справа не в самій квартирі, – продовжує Марія Миколаївна. – А в тому, що, здавалося, мала б змінитися влада і суспільство. Після Майдану з’явилася віра у те, що громада може щось зробити. А воно чим далі, тим гірше. Виходить, що Майдан не допоміг.
Мабуть, влада спам’яталася б тільки тоді, коли б ЗМІ транслювали–тиражували сюжет про виселення Шевченківської світлиці Миколи Куделі з музею. А все до цього йде...

На фото: Марія Філонюк демонструє прижиттєве видання «Кобзаря».
Фото Сергія НАУМУКА.