«НЕ ТРЕБА ФОТОГРАФУВАТИ. ВИ ПОЇДЕТЕ, А НАС ПОТІМ ПОСТРІЛЯЮТЬ!»

Журналістка «Волині-нової» побувала у прифронтовій зоні разом із волонтерами й активістками громадської організації «Союз українок», які їздили на Схід із гуманітарною і концертною програмами

Ярослава ТИМОЩУК

АБИ ВОЛИНСЬКА КАЛИНА ПРОРОСЛА НА ДОНБАСІ
Підлога Свято–Вознесенського храму в Устилузі заставлена ящиками, люди приносять передачі ще й тоді, коли вантаж уже складають у бус. Голова парафіяльної ради, координатор волонтерського центру при церкві Ніна Гук сортувала посилки так, аби в кожній було сало, цукор, гігієнічні засоби й дитячі малюнки від учнів тутешніх шкіл і вихованців дитячих садочків, зокрема й шестирічного хлопчика, чий тато загинув на війні. Підприємець Олександр Сидорчук виділив кілька мішків шкарпеток для вихованців сиротинців. Демобілізований Ярослав Юрчук та його троюрідна сестра Інна принесли передачу для бойового товариша, який залишився на контрактній службі. Інна виконує багато волонтерської роботи, добре знає географічну карту «гарячих» областей та останні новини звідтіля. Бабця, що метушиться над ящиками, підписує іменну передачу для солдата–сироти. Устилужани приходять «передати привіт батюшці» – отець Юрій змінив рясу на камуфляж і поїхав на Донеччину як військовий капелан.
Ніна Володимирівна везе з десяток своїх поезій на передову. Також пакує жовто–сині прапори – щоб солдати підписали їх для малечі, кущі калини – щоб прийнялися на донецьких чорноземах. Ніна Гук – активістка громадської організації «Союз українок», що має давню історію й міцні традиції. У минулому столітті це була найбільша організація в Україні, яка втілювала ідеологію жіночого руху, опікувалася участю жінок в освітніх, політичних, економічних процесах. Нині організацію очолює львів’янка Ореслава Хомик, головний лікар дитячого психоневрологічного диспансеру. Жінка надавала медичну допомогу на Майдані, тепер опікується пораненими бійцями. Вона теж рушає у подорож. Пані Ореслава раз у раз повторює, яка честь бути головою «Союзу українок»: для неї це можливість дорівнятися до зачинательок жіночого руху на наших землях. Нині організація розвивається не менш активно, українки спілкуються зі своїми посестрами з Австралії та Америки. З коштами для поїздки на Схід «Союзу українок» допомагали і Олена Прендел із Сан–Франциско, і Галина Шиманська із Трускавця.
Стати союзянками бажають і 170 маріупольських волонтерок. Із волинською та львівською колежанками вони зустрінуться в столиці Приазов’я.

«ДОРОГИ – ЯК ДУШІ: ТАМ І ТАМ ТРЕБА НАВОДИТИ ПОРЯДОК»
Із представницями «Союзу українок» рушають волонтери Центру при Ковельській районній раді на чолі з керівником Ігорем Верчуком. Вони регулярно навідуються з допомогою, налагодили співпрацю з активістами Сходу, організували відпочинок на Волині для дітей зі Старобільщини.
Сергій Козуля – голова районної станиці братства ОУН–УПА. 65–річний чоловік торік пішов добровольцем у батальйон «Айдар», там отримав позивний «Дід». Він, дуже серйозний на перший погляд, до сліз розчулюється, щойно хтось заводить пісню. «Дід» часто згадує про пережиту війну і Майдан. Плаче, розповідаючи про смерті, поважнішає, коли знаходиться пильна справа.
Едуард Сколінчук – небагатослівний, витривалий, здатен проїхати за кермом три тисячі кілометрів із мінімальними перервами на сон, із максимальною увагою до супутників.
Степан Петрусь із Червонограда – митник, який пише вірші й музику. Жвавий чоловік із сивим козацьким чубом хвацько вантажить в авто мішки з картоплею, та переконаний: це не єдина допомога, якої потребують мешканці прифронтових територій. Він загітував митців зі Львова – співака Василя Булу та композитора Василя Гринчука – виступити з концертами для бійців у військових частинах та перед мешканцями сіл «сірої» території. У Степана з’явилася ідея кліпу: записати на відео капеланів, додати цитат Святослава Шевчука та Любомира Гузара. Таким чином він виступає за єдину помісну церкву в Україні.
Ще один Василь – Марчук, ковельчанин, теж митник, теж співає, теж пише вірші. В арт–десанті він не вперше. Пригадує, як одного разу приїхали з концертом у Щастя, та того дня від обстрілів у місцевому кафе загинуло шестеро людей. Василь Марчук і Степан Петрусь навчилися розрізняти звуки різних реактивних систем та добре імітують їх своїми дзвінкими голосами.
За довгий шлях бус кілька разів потрапляє у ями, колеса спускаються.
— Те саме відбувається і в наших душах, – певен Василь Марчук. – Усередині треба наводити порядок так само, як і на дорогах.
Із супутниками вони намагаються з’ясувати у відсотках, скільки мешканців прифронтових територій підтримують Росію, скільки – люблять Україну. Однак, хоч би як рахували, все одно виходить, що більшості байдуже, в якій державі опиняться: «Лише б не було війни».
Утім, Василь не втрачає оптимізму. Він вірить: із донецької й луганської землі ще вийде чимало патріотів. Коли співає, найпильніше приглядається до дітей, бо йому хочеться достукатися саме до їхніх душ.

ПРИМАРНЕ ЩАСТЯ
Милозвучні назви тутешніх міст і сіл водночас є синонімами жаху й страждань. Дорогою годі зрозуміти, які з цих скелетів–будинків постраждали від війни, а які – від часу. «Продается», «Будет уголь – будет Украина», «Продается», «Главное – чистота души», «Продается», «Помогу продать дома быстро», – змінюються вивіски за вікном. «Туши свет. Включи аварийку. Стреляют», – попереджають написи на блокпостах. Золоті цибулини церковних куполів на цьому тлі – єдині світлі промінчики.
До війни в містечку Щастя Новоайдарівського району мешкало 12 тисяч людей, нині залишилося заледве 4. На сторожі Щастя стоїть Віктор Ткаченко — генерал українського козацтва, директор місцевого автотранспортного ліцею. Носить жовто–блакитний шеврон із написом «Щастя», злегка накульгує. У складі батальйону «Айдар» у червні 2014 року визволяв місто від сепаратистів. Каже, що з восьми генералів–козаків він один залишився на боці України. Не дозволив, аби на території ліцею була дільниця під час так званого референдуму. Син Сергій, нині депутат обласної ради, перебував у полоні, там йому зламали руку. Сепаратисти приходили в кабінет до Віктора, той встиг утекти.
— Я тоді переховувався 14 днів – ніколи не покидав місто на довший час, – розповідає Віктор. Він родом із російського Воронежа, але більше любить згадувати своїх черкаських предків.
Ковельські волонтери, мандруючи Сходом, нерідко зупиняються у генерала. Його кабінет заставлений книжками волинських письменників. Уночі доносяться постріли із сусідньої Трьохізбенки, однак їх чують лише ті, хто не заснув, зморений дорогою. Або ж хто так втомився, що ніяк не задрімає.

«УКРАИНСКИЕ ЛЮДИ ПРИЕХАЛИ»
— Доки будемо разом співати, доти ми єдині, – запевняє артист Василь Була слухачів – учнів і вчителів Теплівської школи, що у Станично–Луганському районі. Публіка реагує на ці слова по–різному: хтось усміхається, хтось погано приховує недовіру на обличчі.
— Украинские люди приехали, украинские люди приехали! – чи то дивуються, чи то радіють школярі. Для святкового концерту вони одягнули вишиванки. На спинах підстрибують рюкзаки: червоні у дівчаток і сині у хлопчиків із логотипами дитячого фонду ЮНІСЕФ – гуманітарна допомога від організації. Ці діти щодня ходять до школи повз протитанкові загородження, дорогою вони бачать вікна, заклеєні чорною плівкою або забиті наглухо. У Теплому була війна, торік у січні бойовики «ЛНР» підірвали на фугасі українську вантажівку.
— Не треба фотографувати, ми ж не топ–моделі! Ви поїдете, а нас потім постріляють! – сердяться троє прибиральниць у кутку коридора під стінгазетою, втім, небезпідставно побоюючись за свої життя.
Стінгазета розповідає про будні й подвиги бійців із 28–ї гвардійської механізованої бригади. Її оформлював ковельчанин Руслан Війтик – офіцер по роботі з особовим складом, мобілізований торік у квітні. Руслан є виховником у солдатів, у нього теж є ідея щодо пісні:
— Напишіть щось таке, щоб в одному творі було і возвеличення, і пропаганда, і щоб «аватарів» (солдатів, які зловживають спиртним, – так їх називають за аналогією з героями однойменного фільму, котрі мали сині обличчя. – Ред.) на сміх підняти, – радить музикантам.
Після концерту волонтери розвантажують мішки і ящики з продуктами, союзянки садять калину – «аби прийнялася».

КОНЦЕРТ У ЗЕРНОСКЛАДІ
— Тут могли б співати «Скорпіонз». Гучно, навіть апаратури не треба, – Василь Була оглядає ангар, у якому виступатиме разом із колегами.
Агрокомплекс в одному із сіл Станично–Луганського району, що колись давав роботу жителям цілої округи, тепер слугує для розташування військової частини. Подейкують, його власник через свої проукраїнські погляди змушений був утікати. «Здали», кажуть, свої ж. Дружина викупила чоловіка з полону, після чого сім’я переїхала на Житомирщину, туди ж і перенесла виробництво, дозволивши солдатам оселитися на закинутому підприємстві.
Після концерту співаки обмінюються враженнями. Кажуть, що в такому залі співали вперше і вдячнішої публіки ще не бачили. В бусі чоловіки розмірковують, що важливіше: талант чи совість? Навівши приклад Ані Лорак, сходяться на думці, що останнє. Хвалять Джамалу, критикують Повалій. Свого часу львівські Василі працювали в одній команді з Михайлом Хомою, більш відомим як Дзідзьо. Йому теж дістається – за матюки і за те, що привчає дітей до несмаку.
Музиканти їдуть у сусіднє село, де концерт відбувається просто неба під магазином. З публіки тут – лише солдати. Місцевим виступ не надто цікавий, зрештою самих селян тут залишилося кілька десятків. Серед них ходять чутки, що на Новий рік тут замерзло четверо п’яних солдатів, котрі оселилися в закинутих хатах. У магазині висить оголошення про заборону продавати спиртне військовим (поруч із об’явою, що алкогольних напоїв у реалізації нема) та попередження про мічені в «ЛНР» купюри.
Продавчиня Альонушка однаково легко знаходить спільну мову як із місцевим дядечком, котрий лає українських бійців, які начебто замінували його поле, так і з самими солдатами. «Михалыч», «Богданыч» – знає всіх по батькові. Гостям вона люб’язно пропонує чай. Узамін радо бере книжки й газети від Ореслави, однак швидко ховає під прилавок, щойно до магазину заходять місцеві покупці. Альона не береться судити, хто винен, їй лише шкода рідної місцини.
Таке село було, а за два місяці банкрутом стало, – зітхає.

НАШІ ЖІНКИ – НЕ РОСІЯНКИ
Маріупольські волонтерки зустрічають нас у приміщенні неподалік міськради, котра майже через два роки після боїв у місті так і стоїть обгорілою пусткою. Її департаменти справно працюють по інших будівлях.
170 жінок із різних громадських організацій виявили бажання вступити до «Союзу українок». Марина Пугачова переїхала до Маріуполя з Донецька у травні 2014 року, однак переселенкою себе називати не любить.
— Я українка, це моя земля. Не важливо, в якому місті живу, – твердо каже жінка. Вона раз у раз запевняє: Маріуполь має дещо іншу ментальність. Це столиця Приазов’я, тут чути дух козацтва і свободи.
Після переїзду вона почала підтримувати вимушено переміщених осіб. Спершу допомагала людям покинути небезпечні території. Згодом Марина, юрист за освітою, організувала безоплатну правову поміч для них, сприяла тому, щоб ці люди адаптувалися на новому місці. Нині задумується про курси української мови для тутешніх. Її мама заснувала першу українську гімназію в Маріуполі. Марина багато працює з жінками. За її спостереженнями, головна різниця між українками і росіянками – у їхньому відчутті свободи.
— «Домострой» насаджувався у Росії, а наші жінки завжди більше прагнули волі. Росіянкам же добре бути рабинями: хтось за них вирішить, – вважає Марина.
Із Ніною Гук та Ореславою Хомик вони везуть гуманітарну допомогу для 150 мешканців дитячого будинку «Центр опіки». Затим у центрі міста висаджують калину. Хтось зауважує: земля тут родюча, мусить прорости.
Дорога додому видається легшою: буси спорожнілі, а волонтери сповнені вражень. Волиняни і львів’яни співали, здавалося, вже скрізь. Тепер черга – у придорожньому ресторані на Кіровоградщині. Його господиня дещо запізно натягає на обличчя ввічливу маску. Пробує усміхнутися, коли подорожні перепрошують за бруд, що відпадає з їхніх запилених берців на білу плитку. Називає одну ціну за обід, за хвильку, пошептавшись із офіціантами, озвучує вищу суму. Персонал зиркає скоса, коли гості виконують на прощання «Многая літа».
Так вони і розійдуться: волонтери поїдуть далі, попереду довга дорога і багато роботи. Хтось так само не забуватиме про війну, хтось подумає про неї мимохідь, коли буде зручно.

На фото: Генерал Віктор Ткаченко, активістки «Союзу українок» та ковельські волонтери відтепер — єдина злагоджена команда.
Фото Ярослвви ТИМОЩУК.