Курси НБУ $ 38.48 € 41.54
«…Я ТАК ЛЮБЛЮ  МОЮ УКРАЇНУ УБОГУ…»

Волинь-нова

«…Я ТАК ЛЮБЛЮ МОЮ УКРАЇНУ УБОГУ…»

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА...

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА...

…СИЛОЮ ДУХУ І ЖЕРТОВНІСТЮ МАМИ НАДІЇ САВЧЕНКО

На хвилі декомунізації знову заговорили, що cвято 8 Березня пахне радянським нафталіном. Можливо. Але якщо воно для більшості людей є додатковим приводом привітати своїх матерів – то значить, має право на існування. Бо в глибині душі кожен розуміє, як багато заборгував тепла і любові своїй неньці.
Та рівно тиждень тому, коли ми купалися в теплій приязні й проявах уваги з боку чоловіків і дітей, Марія Савченко, літня й уже не зовсім здорова жінка, добиралася в російське місто Донецьк, що в Ростовській області, на судилище над її дочкою. Як боліла її душа, які жахливі передчуття тамувала мати у своєму серці, знаючи, що її Надійка 6–й день без їжі та води! Доскіпливі журналісти, публікуючи статті про Надію Савченко, докладно описували зі слів обізнаних, як почувається людина після такого терміну сухого голодування. «Як тільки тіло починає втрачати вологу, турбує сильний фізичний біль, сильна спрага. Температура весь час «стрибає», нудить, болить голова, ламає кістки, розвивається тахікардія, язик розпухає, зір, слух та моторні функції знижуються. Здорова людина здатна витримати без води та їжі від 5 до 10 днів». Тож Мати знала, що її дитина повільно і в муках помирає!..
За Надію переживають і в Україні, і за її межами. Її героїзмом вражений світ. На суді вона мобілізувала всю свою волю, аби ніхто не запідозрив, що сили слабнуть. Трималася на адреналіні. Останнє слово було зовсім коротким: «Майдану в Росії бути! Я хочу показати своїм прикладом, що в Росії тоталітарний режим можна скрутити в баранячий ріг». А коли суддя оголосив, що вирок зачитають аж 21 березня, Надія Савченко заспівала Гімн України. І голос її звучав так сильно й твердо, що втриматися від сліз було важко навіть перед телевізором.
Журналісти брали інтерв’ю в Матері. «Я взяла Надю за ручки. Вони були сині й холодні, певне, крові в її тілі вже мало…», — казала пані Марія перед камерами, не показуючи ані своїх сліз, ані страждань. Проста літня жінка у червоній хустині, жертовність якої вражає. Вона могла б побиватися, що її донечка, яка в юності хотіла стати дизайнером, потім навчалася на журналіста, все ж настояла на своєму і стала військовою льотчицею, брала участь в АТО на Луганщині, в бою під селищем Металіст була поранена, викрадена, запроторена у в’язницю. Але Мати ніколи вголос не пошкодувала, що життя Надії склалося саме так, а прийняла її вибір. Коли я дивилася на Марію Савченко, думала: недаремно саме ця жінка дала життя Герою України.
За Надію, яка стала символом незламності, молиться вся Україна. Вона врешті виконала прохання своїх співвітчизників і небайдужих людей світу, змінила сухий голод на голод на воді, але стан її критичний.
Потім стало відомо, що суд дослухався до вимог мужньої бранки і на днях має оголосити вирок. Політики й експерти дискутують про вплив цих подій на долю України. Ну а біль материнського серця – це за кадром…

…ЧОМУ НЕ КЛИЧУТЬ ІНВАЛІДІВ НА КАВУ?..
У лютому у Львові з престижного ресторану вигнали чоловіка з ДЦП, щоб він не псував своїм виглядом настрій грошовитим відвідувачам. Але не на того напали. Роман Кисляк – молодий переселенець із Донеччини – оприлюднив ганебний факт дискримінації інвалідів в інтернеті. На це відреагувала дружина Президента Марина Порошенко, запросивши Романа на каву, щоб у такий спосіб привернути увагу суспільства до людей з особливими потребами. Так стартувала акція «На каву з другом».
На жаль, масовою вона не стала. Після того, як засоби масової інформації розповіли про Романа Кисляка, десь почастували хворих діток, десь громадська організація організувала «вихід у світ» групи неповносправної молоді… Але дуже швидко інтерес до цієї теми згас. І не тільки тому, що бідному, зневіреному і стомленому багатьма випробуваннями суспільству зараз не до психологічного комфорту інвалідів.
У більшість закладів громадського харчування людина на візку фізично не може потрапити, бо нема пандусів. Можна, звісно, занести й на руках, але кому буде в радість одне на віку кавування? Що вже говорити про кафе і бари, якщо навіть у лікарнях і аптеках не забезпечено безперешкодного доступу для інвалідів.
Хвороба з народження спотворила тіло й обличчя тепер 30–річної Оксани. Але дівчина має світлу голову. Незважаючи на всі труднощі, здобула вищу освіту. Та на роботу її не беруть. Тут і здоровим, довгоногим та привабливим конкуренткам не завжди щастить влаштуватися за фахом. Оксана каже, що на каву йти їй зовсім не хочеться, звикла сидіти вдома, щоб не ловити на собі жалісливих поглядів і не бачити, як у твій бік тичуть пальцем.
Кажуть, толерантне ставлення до людей з обмеженими можливостями треба виховувати змалку. Особливі дітки мають сидіти за партами поруч із здоровими. Є й постанова Кабміну про організацію інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. Але на сьогодні в Україні лише 2720 школяриків із особливими потребами мають доступ до освіти нарівні з усіма. Батькам відмовляють, бо в інклюзивних класах має бути всього до 20 дітей, серед них не більше     3 учнів із розумовою відсталістю або вадами опорно–рухового апарату, зниженим зором чи слухом; не більше 2 дітей з важкими порушеннями розвитку. А школи в містах переповнені, та й не всі вчителі готові працювати в ускладнених умовах.
Як тут говорити про каву? Згадую свого сусіда по під’їзду – безногого привітного дядька в інвалідному візку, який ніколи не страждав від браку спілкування. Правда, воно було не за філіжанкою кави, а за чаркою чогось міцнішого, і тоді через відкриті вікна в квартиру долинали веселі пісні про Марусю. Але вже більш як півроку цього сусіда в дворі не видно. Його дружина померла, самостійно здолати 6 сходинок, що ведуть на вулицю, чоловік не може, тож спілкується зі знайомими через вікно…

«НЕДАЛЕКО ВТЕКЛИ МИ, ТАРАСЕ…»
Минулого тижня вшановували і поминали нашого Пророка Тараса Шевченка. Пригадую, як хтось з редакційних колег обурювався: сусідська дівчинка прибігла позичити «Кобзаря», бо в домашній бібліотеці чиновницької родини цієї книги не було. «Вони ж інтелігентами прикидаються», – гнівався оповідач. Але давайте будемо чесними. Навіть якщо у нашій хаті є на полиці повне зібрання творів Шевченка – чи часто їх перечитуємо? Тільки й того, що вчили в школі про Катерину й садок вишневий коло хати…
Цього року мала нагоду в Тарасові дні, будучи на лікарняному, хоч трошки компенсувати давні прогалини в читанні російськомовної прози Шевченка. Ну якось не давалась вона мені в уже дуже давні шкільні роки, підкріплена тлумаченнями з підручника про революційні погляди поета–борця з класовою несправедливістю. Тільки й запам’яталося, що контрасти жорстокої дійсності у повісті «Музикант», написаної у 1854–1855 роках під враженням від перебування в Качанівському маєтку поміщика Тарновського: картинна галерея, симфонічний оркестр з артистів–кріпаків – і трудне життя простого люду.
«Видите, паны там бенкетуют, а мужики голодают. Да еще мало того: в селе, кроме корчмы, что ни улица, то й шинок, а в каждом шинке, для приману людей, шарманка играет. Вот мужик бедный и пропивает последнюю нитку…» Які асоціації викликає у вас цей маленький уривочок з повісті?
Поки в центрі Луцька біля пам’ятника Кобзарю збиралися, незважаючи на дощ, шанувальники його творчості, під обласну раду стягувалися на пікет пенсіонери обласного центру. І в одному місці, і в іншому було однаково не велелюдно. У центрі поминали Шевченка, а під Білим домом поминали відмінені пільги на проїзд для пенсіонерів. «Ми ж не гуляти їздимо, а на городи й дачі працювати, щоб мати на столі хоч якусь їжу», – намагалися переконати владу люди поважного віку. «З понеділка – піст, а з нашими пенсіями він триває цілий рік. Зате наші олігархи ніяк не наїдяться», – перемовлялися між собою літні жінки.
Виходить, недалеко втекли ми, Тарасе, від того, що описував ти більш як півтори сотні літ тому. Але поки є в нас такі патріоти–герої як Надія Савченко, як ті хлопці, що гинуть на Сході, які вслід за Шевченком можуть сказати: «Я так люблю мою Україну убогу…», які готові погубити за неї свої душі, – живе віра у серцях людей у перемогу.
Telegram Channel