БАНАНИ, ОСВЯЧЕНІ НА СПАСА

…І сказала гуцулка волинянці у Києві: «Не разговаривай на этом долбаном украинском»

Доброго дня і доброго здоров’я усьому авторському колективу газети «Волинь-нова». Я ― Лариса.
Двадцять років тому, під час навчання у Києві, випадково потрапила на вечірку в незнайоме товариство. Переважна частина гостей спілкувалась російською мовою. І не дивно (1995), минуло лише кілька років після зупинення тотальної русифікації України.
І от одна пані (родом із Закарпаття, як я дізналася згодом) попросила мене «разговаривать на русском, а то ей легче говорить даже на английском, нежели на этом долбаном украинском». З ось такою пропозицією звернулась гуцулка до волинянки у столиці нашої держави ― серці України.
У спецвипуску вашого видання від 19.12.2015 вміщена стаття Юрія Мушкетика «Лапоть на чужій землі». Так, загарбника важко зупинити. Та чи не самі ми запопадливо заглядали і далі заглядаємо у вічі чужинцям і з радістю переймаємо все чуже, навіть вороже, власноруч нищачи своє?
Якось племінниця попросила забрати її синочка Романчика з дитсадка. На шафках малюків я побачила написи: «Кіріл», «Максім», «Крістіна», «Дєніс» і т. д. Не вірила власним очам і кілька секунд не могла прилаштуватись, щоб їх прочитати. Минула якась мить, перш ніж я зрозуміла, в чому справа: це ріжуть очі, калічать свідомість, топчуть гордість «нові, сучасні правила» написання власних назв. Російська вимова ― українські літери.
Мовою, якою розмовляли наші діди і прадіди, за яку відбували двадцятилітні покарання у сталінських таборах, не так «круто» і «модно» звучать імена їхніх онуків.
Денис ― «жах», а Дєніс ― о, як мило, Марійка ― ні, це не годиться, а Машенька ― саме те, що треба, Настуня ― грубо, Настєнька ― як музика. Відколи нас стало тішити те, що називаємо своїх дітей чужомовними словесними покручами? Наша солов’їна мова ― менш мелодійна, ніж горезвісна (усьому світові) мова матюків?!
З’явились україномовні українці. Вдумайтесь у ці слова. Де ще у світі таке існує? Англомовні англійці, німецькомовні німці, турецькомовні турки? Я переконана, що в жодній мові не існує таких словосполучень. Це природно. Чого ми варті як нація, як народ, якщо самі соромимося мови своїх предків, перекручуємо її, підлаштовуємо комусь на догоду?
Нас вабить усе чуже. В тому ж номері «Волині–нової» Сашко Лірник пропонує написати «слова–перлини, яких не зрозуміють ординці», щоб то були знахідки української мови. Та коли написати ті слова, то їх не зрозуміють 70 відсотків «українців», які масово одягнулись у вишиванки і вистригли оселедці.
«Кіпіш, харить, ковбасить, твої праблєми, тусують, завісають, розслабуха, чьо, кльово, галімий, тьолки, чуваки, пєрци, тащусь, грьобаний, балдєю, крутізна» ― ось перли синьо–жовтих українців.
«Селфі, паті, флеш–моб, вікенд, майстер–клас, білборд, чат, нік, бойфренд» ― якби моя бабуня ожила і почула це (8 років таборів за пісню «Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька…»), подумала б, що знову заслана на чужину.
Хелоуін ― найважливіше свято православних українців, а запечена індичка ― споконвічна українська різдвяна страва? А паска, спечена за італійським рецептом? Не знаю, як раніше без неї наставав Великдень в Україні…
Чи не із сивої давнини дійшла весільна традиція, коли наречена перед усіма весільними гостями задирає до самого пупа сукню, щоб нареченому було якнайзручніше тягнути зубами шнурка з ноги (підв’язку), а родині помилуватися ще одним шнурком (стрінгами).
А чого варті банани, освячені на Спаса? Хоча в цьому році це буде доречно ― рік мавпи як–не–як. Незабаром і самі перетворимось на мавп, бо мавпуємо все чуже, топчучи своє, дідівське, генетично рідне, оспіване, вишите, виписане.
P. S. Уже рік чую рекламу, як нещасна українка бореться з «пацьоками» в унітазі. Щиро жаль дівчини.
Кривлюсь, вимикаю телевізор і вкотре замислююсь, що ще трішки ― і серед громадян України не залишиться українців, і це буде справді «меншовартісний народ», як нас називають «русскіє».