Закон про декомунізацію, будучи не досить чітко виписаним, дає підстави усім охочим трактувати його виконання на свій лад...
Закон про декомунізацію, будучи не досить чітко виписаним, дає підстави усім охочим трактувати його виконання на свій лад, що призводить до геть небажаних перекосів. І як відомо, досить потворно це дало себе знати при замінюванні «червоних» назв, коли місцеві жителі взялися «ветувати» найоптимальніші пропозиції, посилаючись на той же закон
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат публіцистичної премії ім. Полікарпа Шафети
Он дніпропетровці не хочуть бути січеславцями. Кіровоград вважав для себе за честь знову стати Єлисаветградом, хоч народні депутати, треба віддати їм належне, запропонували цьому місту назву Кропивницький на честь одного із засновників Українського професійного театру Марка Кропивницького, який народився у цих краях. У Новомосковську теж дружно не сприймають жодного із запропонованих варіантів, хоч усі вони так чи інакше прив’язані до місцевих реалій (а надто — Новоселиця). І в нашому Луцьку не уникнулося подібної колотнечі, бо не з доброго дива мешканці однієї з вулиць і слухати не хочуть, чому і задля чого їм варто відректися від імені Крилова («Невже від того нам стане краще жити?»). Хоча, на щастя, у більшості населених пунктах вирішили, що їм хочеться затишно почуватися під знаком Степана Бандери, УПА, героїв Небесної сотні. Але чи не сприятиме така повальність певній девальвації високих цінностей, що стоять за знаковими іменами?.. Чи взагалі заслуговують претенденти, серед яких незрідка занедбані провулочки, жодним чином не пов’язані з героїкою саможертовних лицарів свободи, право носити їхні імена? Думаймо й над тим, чому взагалі значна частина українського суспільства так уперто дорожить нав’язаною колонізаторами ідентичністю і тим самим успішно складає тест на власну совковість. Втім, нині причина цієї біди вже досить зрозуміла, і про неї казано–переказано: і з боку влади, і з боку прогресивної громадськості впродовж усіх років незалежності не було налагоджено системної роботи над декомунізацією свідомості. Отож, з метою застереження щодо певності кожного з нас у власній декомунізованості вважаємо за потрібне детальніше затриматися на діаметрально інших перекосах у підході до наболілої проблеми. На тих, що викликають не меншу стривоженість, бо видаються за винятково патріотичну боротьбу з тією ж таки совковістю. Дозволимо у цьому зв’язку кілька прикладів… …Поспішаючи 9 березня на акцію вшанування пам’яті великого Шевченка, зустрілася з насмішкуватим поглядом давнього знайомого по УНП, а нині саморозрекламованого «радикаліста»: «Ви ще й досі підтримуєте комуняцьку традицію? Я вже оце кількох завернув. Бо ж там буває тільки влада і невиліковні старі совки… Може, ще й виступати будете, як то з вами теж траплялося?» «Так, — кажу у відповідь. — Запрошена до виступу і, певно, почну з цього діалогу. Бо налаштувалась говорити про викриття Шевченком прихованого національного зрадництва. Воно–бо чиниться й досі — чи то із суто корисливих мотивів, чи через елементарну політичну короткозорість, або й звичайне вузьколобство». Висновок із неприємної розмови не забарився: «Ми друг друга не пОняли!». Характерним підтвердженням такого непорозуміння стає, як не гірко, дедалі менше представництво молоді на подібних публічних урочистостях. Навіть з того університетського корпусу, перед яким височіє пам’ятник національному генію. …У переповненій залі відбувається зустріч зі знаним земляком–культорологом, театральним діячем, натхненником і виконавцем артдесантських висадок на Схід Сергієм Архипчуком. З його ініціативи йде обговорення чергового проекту щодо захисту державного статусу української мови. Молодий депутат Луцької міськради амбітно затикає рот сивочолим подвижникам національно–визвольних змагань у часи пріснопам’ятні: «Що ви зробили для нашої мови? Що ви зробили для нас, молодих, узагалі? До чого тепер ваша думка?» Хтось поряд не витримує і півголосом зауважує: «Ей, юначе, обережніше! Не штука бути суперпатріотом, коли на кожному кроці — синьо–жовтий прапор, а не кривавий, як то було за нашої молодості». Але полум’яний промовець явно не готовий зважати на інших і веде своє. Щось подібне недавно довелося почути від досвідченого художника, коли він гостро зреагував на делікатно висловлену підказку його стажисту щодо культури мовлення: «Звідки вам відомо, як правильно казати по–українськи. Ви ж навчалися ще при совєтах! І «блін» — це зовсім не грубо. В усіх сучасних письменників є слова «покручє». Тепер це вже нормально. Йде декомунізація, не заважайте». А ще, було, приголомшив такою ж «патріотикою» бутафорний козак, якого попросили зіграти на сцені сільського БК коротку роль захисника України. Згідно зі сценарієм, він мав шаблею перепинити руку москаля, що намірився зірвати синьо–жовту стрічку з голови «Надії Савченко». «Козак» просто захлинувся від люті: «Та я вам за такий сценарій голову зірву! Пенсіонери хай сидять удома, а сучасні сценарії будуть писати сучасні козаки!» До слова, присутніх із шокового стану, спричиненого «високою» культурою геройського співрозмовника, вивели справжні козаки — відпускники з АТО. Вони перервали гнівну тираду жартом, нагадавши, де і як треба тепер козакувати… Напевно, затримавши увагу на поданій конкретиці, не один зі старших віком читачів пригадає, що і йому доводилося опинятися в ролі затаврованого клеймом «вчорашній», а відтак і небажаного у громадянській активності. Небажаного для кого? Для прямолінійних декомунізаторів–аматорів чи для їхніх прихованих зомбувальників — модераторів усе нових і нових схем розбрату серед українства? Схем, побудованих на невичерпному совківському досвіді: «Коммунизм — это молодость мира и строить его молодым!» Знаємо–бачимо, чим обернулися вони зокрема навіть для наших начебто серйозних політиків. Чвари, роздори, взаємопоборювання такого покрою нуртують фактично у всіх політсилах — від чинних у владі аж до таких, що тільки–но у пір’я вбираються. От і маємо — загальний біг на місці, а то й назад. Але — ну їх, і політиків, і владу. Йдеться про те, як важливо нам усім віднаходити шляхи до тієї одвічної правди, яка гарантує неминучий успіх. Досягається він гармонійним поєднанням потуги сили (молодості) і потуги мудрості (досвіду старших). …Совковість! Яка ж вона живуча, багатолика і нещадно згубна у своїй дії! Коли ж прийдемо до належного розуміння драматично задавненої присутності цієї хитро–нечемної гості з минулого? Коли навчимося чинити відповідну ревізію в собі й довкола себе згідно з викликами сьогодення? Можливо, тільки тоді, як по–справжньому, а не по–верхоглядськи, за червоними шаблонами, візьмемося до пізнання своєї історії, культури, звичаєвості (між іншим — й у топонімічних векторах)? А особливо — до ретельного аналізу позитивів національного характеру, ментальності, моралі тих славних предків, які зберегли для нас Україну. Зберегли попри ворожі підступи і зрадництво своїх. Інакше як забезпечити передбачуване декомунізоване майбутнє?
