За багато років роботи в газеті мені не раз доводилось стикатись з болючою проблемою — батьки і діти. І завжди здавалось протиприродним, коли стосунки між рідними людьми не складалися, коли доходило до ворожнечі між ними. Мабуть, тому, у свій час, ще як нашою газетою керував обком партії, я «заробила» скаргу. Її написала літня лучанка, яка була не задоволена тим, що я не поділила її материнської злоби по відношенню до сина. Так, може, той син і випивав, що заслуговує осуду. Але ж у нього — сім’я (дружина, маленька дитина), — як цю молоду сім’ю видворити з квартири, а саме цього добивалась мати.
За багато років роботи в газеті мені не раз доводилось стикатись з болючою проблемою — батьки і діти. І завжди здавалось протиприродним, коли стосунки між рідними людьми не складалися, коли доходило до ворожнечі між ними. Мабуть, тому, у свій час, ще як нашою газетою керував обком партії, я «заробила» скаргу. Її написала літня лучанка, яка була не задоволена тим, що я не поділила її материнської злоби по відношенню до сина. Так, може, той син і випивав, що заслуговує осуду. Але ж у нього — сім’я (дружина, маленька дитина), — як цю молоду сім’ю видворити з квартири, а саме цього добивалась мати. З роками в мене ще більш утвердилась думка: стосунки батьків з їх синами і дочками — особлива сфера. Якщо вони не складаються, то в цьому вина і одних, і других. І марно намагатися з чиєюсь допомогою (газети, суду, прокуратури) налагоджувати їх. Але конфлікт, який виник в родині Рудзевичів, що живе в селі Жидичин Ківерцівського району, — особливий. Це вже не з’ясування стосунків, як кажуть, на кухні, без чого не обходиться в багатьох сім’ях. Це — давня драма, свідками якої стали сусіди. Вони й потелефонували в редакцію. Мовляв, приїжджайте, бо далі спасу нема — дочка і її сім’я виживають старих батьків з хати... Я зателефонувала у Жидичинську сільську раду, щоб впевнитись, наскільки обгрунтований цей «сигнал». І почула, що сімейний конфлікт, став так би мовити, надбанням всього села. І тягнеться він вже не один рік. Майже щотижня, як тільки вихідний, сільському голові доводиться йти і втихомирювати (чи примирювати) сторони. Вже й суд був за позовом Рудзевичів, який нібито розставив всі крапки над «і», оскільки закінчився мировою. Але й після тієї мирової на обійсті миром, як кажуть, і не пахне. А вже на місці, коли я приїхала в Жидичин, то від сусідки Рудзевичів почула: — Ось і минулої суботи вся вулиця збіглась на крик старого чоловіка... Все село сколихнула сімейна драма, якої, як довелось почути в сільській раді, з роду-віку тут не було. Іван Феліксович і Станіслава Іванівна Рудзевичі поселились в Жидичині в 1989 році. — А народились, хрестились, женились ми на Вінниччині, —розповідав при зустрічі Іван Феліксович, який вже розміняв дев’ятий десяток літ. — Троє дітей виростили — двох синів і дочку. Після школи дочка закінчила технікум і потрапила на роботу в Житомирську область, а звідси — до Луцька (вийшла заміж за волинянина). Внуків привозила до нас, щоб бабуся доглядала. Але ж то далеко — де Вінниччина, а де Волинь... Не наїздишся. Тож сказала якось: «Давайте, ми вас перевеземо на Волинь. Будемо ближче один від одного — і вам, і нам краще». На той час уже й син один жив у Ківерцях. Ми з дружиною й погодились. На кого, як не на дочку, надіятись, що догляне на старості? Купили хату в Жидичині. Все добре ладилось. Але це, як я зараз бачу, поки в діда була повна кишеня і міг робити по хазяйству. А як кишеня «вишепталась», то почалась колотнеча. Забігаючи наперед, скажу, що конфлікту (і тієї колотнечі, пов’язаної з ним), може б, і не було. В усякому разі не було б такої безвихідної ситуації, якби дочка Рудзевичів і зять побудували собі нову хату поряд з батьківською. Але, як каже сьогодні дідусь, рішили звести новобудову довкола старої хати, щоб ближче було до хліва, літньої кухні. І ясно, що тепер, аби викінчити нову хату, то стару треба розвалити. Може, б і це питання якось вирішилось, бо ж стареньким батькам обіцяли в новій хаті кімнату — чого б не пожити біля теплої батареї? Але сталось так, що Іван Феліксович підписав дарчу дочці на стару хату. І, як він сьогодні вважає, відчувши себе повною власницею, вона почала «качати» свої права. Як свідчить документ, дарча була оформлена в 1997 році. Ще рік-два в обійсті Рудзевичів було спокійно. А з 1999 року — справжня війна. І вже чує батько від дочки: «Я тебе не гоню, але так зроблю, що ти сам звідси підеш». — А куди ж іти? — питає Іван Феліксович і продовжує: —- Голодомор пережив в тридцять третьому. В тридцять сьомому мене не репресували разом з батьком тільки тому, що був малолітнім. У війну забрали в Німеччину на роботу. Можна сказати, на порозі крематорію стояв. А сьогодні мені дочка каже, щоб брав мотузку і вішався. Або — в Стир головою... Я вже так рішаюсь: якщо власті нема, і ніхто не може мені допомогти, то я сам щось придумаю: чи мені смерть, чи їм. Іван Феліксович так розтривожився, що голос зривався на плач. Зараз чоловік шкодує, що підписав дарчу на хату (він навіть каже, що це мав бути заповіт, а дочка «перекрутила»). Торік восени він з дружиною звернувся з позовом до дочки, зятя та онука в Ківерцівський районний суд з приводу «усунення перешкод користування житлом». Закінчилось судове засідання, як вже згадувалось, мировою. Відповідачів, тобто дочку Мілю Іванівну та її чоловіка й сина зобов’язано переобладнати літню кухню під житло, де могли б жити батьки. Згідно з мировою сторони погоджуються не перешкоджати одне одному в користуванні підсобними приміщеннями. Відповідачів було зобов’язано також не чинити будь-яких перешкод синам Рудзевичів провідувати батьків, допомагати у веденні домашнього господарства. Щодо городу та саду, то виконавчий комітет сільської ради повинен, згідно з ухвалою суду, поділити його навпіл, що й було зроблено. Одне слово, з юридичного боку все «утряслось». А як в реальності? На жаль, і далі з двору Рудзевичів люди чують: «Рятуйте!». — Міля каже, щоб ми не втручались. Мовляв, чого ви сюди приходите? А як не прийдеш, коли чуєш, що дід кричить і кричить, — розповідає сусідка Любов Лебедєва. — І всі ми бачили, як облили діда водою із студні. Міля Іванівна при зустрічі не заперечує, що обливали батька холодною водою. — А як його ще заспокоїти — не бити ж?..— цинічно говорить вона. Не заперечує вона і того, що вже четвертий рік йде «війна». — Як власниця хати, я могла б взагалі виселити батьків. Або сказати, що вони ні копійки не дали, коли хату в Жидичині купували, бо всі гроші лежали на моїй ощадкнижці. Але ж я цього не роблю, бо то мої батьки... Жінці не здається, що навіть сама така думка є дикою. Вона ще й якусь гуманність вбачає в своїх діях. Щодо сусідів, то з її точки зору, вони втручаються не в свої справи. А сільський голова, на її переконання, надто лояльно поставився до конфлікту — не роз’яснив відразу батькам усе з точки зору закону. І коли ми з Мілею Іванівною зустрілися в кабінеті судді Ківерцівського районного суду Світланою Поліщук, то жінка допевнялась, щоб суддя послала судового виконавця в Жидичин — «батькам треба все роз’яснити, як рішив суд». І тоді навіть суддя, яка керується «буквою закону», не втрималась: «Але ж то ваші батьки...». А на запитання, чи часто доводиться розглядати подібні судові справи, пані Світлана відповіла: — Така справа у мене перша. Судячи з усього, поки що ніхто не бачить виходу із ситуації, яка склалась в родині Рудзевичів. Сільський голова, як сказала Міля Іванівна, порадив їй просто не приїжджати до батьків, дати їм спокій. Нехай вони доживають у своїй хаті, а вже потім можна буде добудувати новий дім. Ця порада сприймається, як знущання. Мовляв, батьки можуть жити ще десять літ, то що десять літ чекати? («Мені ж треба житло дітям зробити»). Після цього вже не віриться в щирість слів жінки: «Нехай вони (батьки — прим.авт.) живуть, скільки Бог назначив». Сьогодні в родині Рудзевичів сваряться за все: за свердловину, в яку нібито батьки насипали щебеню (тепер її заварено і старенькі ходять до сусідів за водою), за вирвані саджанці, посаджені зятем, за те, що нібито батьки попсували підвіконники, намазавши бляху сіллю... І таких «кайдашівських» сюжетів можна нарахувати безліч. — Дивишся на все це, — говорила одна сусідка, — і страшно робиться. Страшно доживати до старості — а що як і моя дочка зі мною таке буде виробляти? Міля Іванівна, до речі, при зустрічі найперш запитала, від кого аж у редакції знають про родинний конфлікт? Головне, виявляється, не те, що у хаті завелось сміття, а те, що це сміття із хати винесли. ... Ще я була під враженням того, що побачила і почула в Жидичині. А тут — нова історія. Буквально цими днями в редакцію прийшла жінка з Рожищенського району. Знову та сама проблема — не ладить мати з дочкою. Було, що й до бійки доходило. Тепер та дочка взагалі десь зникла, залишивши на бабусю двоє малолітніх внуків. Поки що жінка прийшла, аби вилити душу. Але, як сказала вона, може доведеться просити, щоб газета допомогла прискорити розгляд справи про позбавлення дочки материнських прав. Знову те саме — врегулювання стосунків з допомогою юристів. А де ж почуття обов’язку, відповідальності і головне — шани, вдячності батькам, любові, які насамперед мають визначати ці стосунки? Катерина ЗУБЧУК.
