«Прощай, немытая Россия! Страна рабов, страна господ!»

 Ірина ГЕРАЩЕНКО,

перший заступник голови Верховної Ради, уповноважена Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях, перемовник у рамках Мінських домовленостей

 

Операція готувалася із безпосереднім залученням СБУ, МЗС і нашої мінської гуманітарної групи. Напередодні ми зі Святославом Цеголком (прес–секретар Петра Порошенка. – Ред.) за дорученням Президента зателефонували пані Ользі, мамі Геннадія, щоб вона збиралася до Києва. Одне прохання: конфіденційність.

Ранок 14 червня. Туман, мряка і, що найгірше, витік інформації про звільнення. Все це примусило нас із Цеголком трохи нервувати. Туман розсіявся. ЗМІ були делікатні і з розумінням поставилися до наших «без коментарів».

 

«Десь там Янукович. От хто не хоче опинитися на українському борту», – це ми з ілюмінатора бачимо якесь гольф–поле і намагаємося жартувати.

 Я збиралася в Москву і згадала, як три місяці тому у Брюсселі ми влаштовували акцію на підтримку політв’язнів. Я взяла із собою футболку з фото Афанасьєва, в якій була у Європарламенті. На удачу сьогоднішнього дня.

Літак Міністерства оборони України. Розглядаємо гламурні будинки Підмосков’я. «Десь там Янукович. От хто не хоче опинитися на українському борту», – це ми з ілюмінатора бачимо якесь гольф–поле і намагаємося жартувати. Коли до зустрічі бранців залишаються хвилини, завжди починається мандраж: чи це на мосту в Щасті, чи в Мар’їнці, чи в Москві.

Внуково. Здалеку видно залу офіційних делегацій, де колись, журналістом, відзняла стільки офіціозу. Дивні враження і відчуття. Представнику спецслужби, що на нашому борту, пішла команда «рух». Бачимо колону машин з мигалками. До літака допускають нашого дипломата в Москві Ігоря Мельничука. З автівки виходить літній чоловік, він повільно йде по полю і витирає сльози. Це Юрій Солошенко. Поряд – Віктор Медведчук, він розповів, що у Лефортово українцям зачитали указ Путіна про помилування… (Ну, то таке, Україна ніколи не визнає вироків і судилищ над незаконно засудженими.)

За кілька хвилин з машини випускають Афанасьєва, він тягне дві спортивні сумки. «Щось ти обжився речами на цих каторгах», – жартуємо й обнімаємося. Він теж витирає сльози: «Це одна моя торба, а одна Юрія Даниловича».

Все. Ми на українському борту, на українській території. Перші слова бранців: «Прощай, немытая Россия! Страна рабов, страна господ!» Сміємося. Ми щасливі. В Юрія і Геннадія перфектна українська.

Перші дзвінки – дружині, синам (це пан Юрій), мамі (це Геннадій).

Дві години – СТРАШНИХ історій. До Юрія Даниловича півроку не допускали консула. Йому розповідали, що Україні він не потрібен, що навіть бананові республіки не зрікаються своїх громадян, але не Україна. Він каже, не вірив, що Батьківщина від нього відмовилася, але навіть не уявляв, ЯК і СКІЛЬКИ людей за нього боролися. Він знову витирає сльози і згадує, як зрадів, коли почув про звільнення Наді: «Щодня, коли ми годину гуляли в тюремному дворику, нам на повну гучність вмикали міліцейську радіостанцію 112 (виявляється, є така в Москві), щоб ми не розмовляли. І ось 25 травня я почув, що ГРУшників поміняли на Надю, я так кричав, так радів! Я писав їй листа, просив, щоб Надя не голодувала», – розповідає. Він пройшов психологічний тиск і тортури, його звинуватили в шпигунстві і погрожували, що він згниє в російській тюрмі (Юрій Солошенко до 2010 року був директором полтавського оборонного заводу «Знамено», у серпні 2014–го його заманив у Москву знайомий «для консультацій», де українця заарештували, звинувативши у тому, що він нібито збирався вивезти якесь секретне обладнання з російського військового підприємства. – Ред.). У нього дуже гарна і щира посмішка. Він розповідає, що спочатку його місяцями не виводили з камери і що він так мріяв про Україну. Потім сором’язливо запитує: «А полуниця і черешня ще не відійшли? У нас в Полтаві вони такі смачні». – «Наїстеся! Ще повно!» – сміємося ми і переживаємо, що захопили з собою лише яблука, булочки і бутерброди. Він розповідає про свою літню дружину, синів, онуків і знову витирає сльози. Скоро, вже скоро зустріне їх.

…Геннадія затримали в Криму     9 травня 2014. Йому дозволили побачення з мамою тільки через 10 місяців, а консула допустили через рік. Під страшними тортурами з нього вибили покази проти Сенцова і Кольченка. Російський «Меморіал» визнав Афанасьєва політв’язнем. Його життя через катування було під загрозою. І частину цих двох страшних років він відбув в одній із найжахливіших тюрем у Комі, в єдиному приміщенні камерного типу – закрита камера, підйом о пів на п’яту ранку і до дев’ятої не можна сісти чи лягти, три місяці під 24–годинним спостереженням. Він розпитує про ситуацію на фронті і про інших в’язнів. «Що я можу зробити, щоб допомогти звільнити інших?!» – це лейтмотив нашого двогодинного спілкування. «Розповідати правду світові», – говоримо ми.

Вони багато розказували про тюрму, про Лефортово, Комі, психологічний тиск, тортури і катування. І про ставлення росіян, які заздрили Геннадію і Юрію, що ті – українці. Бо що б не говорило брехливе російське ТБ, росіяни десь глибоко в душі розуміють, що Україна своїх не здає.

 

P. S. Заради цього дня ми пропрацьовували всі можливі варіанти: юридичні, правові, але в першу чергу політико–дипломатичні. Міністр Клімкін говорив про Юрія Даниловича і Геннадія, які мали важкі діагнози (у Солошенка – рак на початковій стадії, в Афанасьєва – зараження крові. – Ред.), на кожній зустрічі в нормандському форматі. У Мінську на гуманітарній підгрупі ми порушували питання їхнього звільнення десятки разів. Президент вимагав повернення українців на всіх міжнародних зустрічах. Наші дипломати, спецслужба, всі причетні робили все можливе. І тепер ми всі разом працюємо далі – щоб звільнити всіх.

 

PP. SS. Черешні і полтавську полуницю пану Юрію і Геннадію віддали, запашна вона, полтавська полуниця.

 

Від редакції. 74–річного Юрія Солошенка та 26–річного Геннадія Афанасьєва обміняли на двох одеських сепаратистів – Віталія Діденка та Олену Гліщинську, яка, до речі, була помічницею народного депутата групи «Відродження» Віталія Барвіненка у парламенті двох попередніх скликань. Вони під керівництвом російських спец–служб працювали над створенням так званої Бессарабської народної республіки на півдні Одещини. Кремль планував політичні вбивства, підриви мостів, щоб відрізати південь Одеської області від решти території України, введення «зелених чоловічків» тощо.

 

На фото: Перші кроки на рідній землі.

Фото зі сторінки Facebook Святослава ЦЕГОЛКА.