«У нас нема жодного вождя»

 

   
     Ярослава ТИМОЩУК
     
     У ЛУЦЬКУ — ПАТРІОТ, У СЕВАСТОПОЛІ — «ФАШИСТ»
     — Коли ми приїхали, тут були тільки дерева й мох. А зараз цивілізація: спальні місця, кухня, навіть холодильник є — яму в людський зріст викопали з хлопцями за півдня, — розповідає керівник табору Олег Лапковський.
     На його переконання, хлопці до і після табору — це різні люди. Додому юнаки повертаються більш дисциплінованими та відповідальними. Звісно, це про тих, хто витримав випробування до кінця. Це не кожному до снаги: дехто «здався» й повернувся завчасно.
     — Універсальне пластунське слово «самозарадність» означає готовність людини самій собі допомогти у складних умовах: чи то в лісі, чи в «цивілізації», — пояснює Олег.
     Жителі села Сушибаба іноді помилково називають заїжджих пластунів піонерами.
     — У нас нема жодного вождя, — сміється Олег Лапковський. — Піонери, які з'явилися пізніше, перейняли наші почини і заклали в них свою ідеологію.
     Щодня в пластунському таборі відбуваються змагання, ігри, історичні години, майстер–класи, гуртки астрономії, природознавства, віндсерфінгу. Надавати першу медичну допомогу вчить майбутній лікар Роман Вілівчук, третьокурсник медичної академії у Дніпрі. До шести років він із сім’єю жив у Луцьку, потім переїхали до Севастополя. Щороку на літні канікули повертався на Волинь, тут і познайомився з «Пластом». Відтоді не пропускає вишкільних таборів.
     — «Пласт» мене дуже змінив, — говорить Роман. — Доти поза домом я розмовляв російською, а потім почав спілкуватися українською і в школі. Однокласники дражнили фашистом, ледь довчився останніх півроку.
     Після анексії Вілівчуки перебралися до Києва. Роман поїхав вчитися у Дніпро, а його тато, теж лікар, змушений поки що заробляти на півострові.
     — У «Пласті» маю друзів, з якими разом ще з пісочниці. Ніде не відчуваю себе настільки «своїм», як тут, — ділиться Роман.
     Його товариш Дмитро Бочкай розповідає, як завдяки «Пласту» здійснив мрію помандрувати світом і здобути хорошу освіту. Хлопець став учасником програми «Українська академія лідерства», яка поєднує навчання у таких відомих інтелектуалів, як Ярослав Грицак, Борис Ґудзяк, Святослав Вакарчук, та закордонні подорожі. Окрім Дмитра, ще кілька волинських пластунів пройшли конкурсний відбір і тепер досліджуватимуть, як витягнути Україну з кризи. Про таку унікальну нагоду їм повідала Тетяна Сеник, знана волинська пластунка, нині — комендант дівочого табору.
     
     «ЧАРІВНІ ФЕЇ» З ЛУКАМИ
     На відміну від хлопців, жодна дівчина не покинула табору до його закінчення. Юначок тут 17, вони розділені за віком на три гуртки: «Чарівні феї», «Едельвейс» та «Берегині». Трьом наймолодшим учасницям — по 10 років, та саме вони — найжвавіші.
     — У таборі я навчилася майструвати лук, палицю для пересування лісом, в'язати линву, робити собі ложку й миску з підручних матеріалів, — охоче розповідає лучанка Дарина Ковальчук.
     Інші її ровесниці попри юний вік досить самостійні і цілеспрямовані. Семикласниця Надія Колесник із 10–ї школи Луцька у свої 12 років має чимало справ.

 

– У таборі я навчилася майструвати лук, палицю для пересування лісом, в'язати линву, робити собі ложку й миску з підручних матеріалів, — охоче розповідає лучанка Дарина Ковальчук.

 

     — Моє найбільше хобі — «Пласт», а поза ним — різні гуртки: ходжу на комп'ютерні курси, моделюю одяг, вишиваю бісером, вчу англійську з репетитором. У таборі працюєш над самовдосконаленням: тут навчилася ставити намет, розкладати вогнище та готувати на ньому їжу. Куховарити вмію, чорниць назбираю — з голоду не пропаду.
     Трохи старша Соня Яковченко, яка закінчила 9 класів, щороку перед поїздкою в табір загадує бажання і вже наступних два тижні працює над його втіленням.
     — Хочу здійснити мрію свого дитинства — стати ветеринаром. У таборі загартуюся, а потім вступатиму в коледж. Тільки залишаючи свою зону комфорту, зможеш досягнути більшого. Тут я вчуся перемагати усі страхи і лінь.
     Студентка педагогічного коледжу Оксана Раєвич розпалює вогонь і чистить овочі для обіду.
     — У «Пласті» навчилася не тільки відповідати за себе, а й дбати про інших. Адже від твоєї ретельності залежить, чи дівчата харчуватимуться смачно, чи муситимуть куштувати пригоріле. А як поїси — так і працюватимеш.
     Своє життя дівчина поділяє на до і після «Пласту»:
     — Ця організація мене дуже змінила. Тут знайшла друзів, з якими і у вогонь і в воду в прямому сенсі. На відміну від приятелів зі школи чи з двору, з пластунами ми багато чого пережили, випробували нашу дружбу на міцність, навчилися довіряти одне одному.
     Дівчата спільними зусиллями облаштовували свій побут: змайстрували стіл для трапез, викопували криївки. Аби все виходило, як слід, трудилися разом. Щодня зайняті у творчих майстернях: виготовляють листівки, плетуть вінки та ляльки–мотанки, шиють екоторби, малюють.
     — Розклад у нас дуже насичений: не встигаємо виконати все, що запланували. У русі дні минають напрочуд швидко, — усміхається комендант табору Тетяна Сеник. — За дорослими клопотами все важче виділити час на «Пласт», але без нього уже не уявляю себе. Вірю, що вкладаю щось хороше у цих дітей.
     
      На фото: «Після «Пласту» діти стають настільки самостійними, що батьки їх не впізнають», — запевняє головний волинський пластун Олег Лапковський.
     Фото Олександра ФІЛЮКА.