«Сусідка каже: щось завелося в конюшині, а для нас — це вже тема наукової роботи…»
Генератором ідей називають у Затурцівській ЗОШ І–ІІІ ступенів імені В’ячеслава Липинського Євгенію Марченко
Лариса ЗАНЮК
Євгенія Петрівна вже 43 роки викладає тут біологію. Юні дослідники щороку займають призові місця на обласних та всеукраїнських конкурсах захисту робіт від Малої академії наук, яку вона успішно очолює при школі 23 роки поспіль! Колегами уже стали перші учні, а Євгенія Марченко й досі в пошані. У чому ж секрет її викладання? Адже деякі сучасні підручники біології написані так, що можуть хіба відразу до навчання викликати. А просто Євгенія Петрівна — особлива вчителька
«На міжнародний рівень ще не виходили, але Україну наші школярі брали»
Із перших слів здивувало мене, що всі її учні «і розумні, і хороші, і кожен по–своєму цікавий». Учить школярів не лише любити природу, а й працювати на землі, розуміти її проблеми і потреби, дає можливість відчути себе науковцем ще зі шкільної лави і виборювати призові місця, а якщо й не призові, то досвід і впевненість у власних силах — точно.
— Я в академії ще з її початків, — каже Євгенія Марченко, згадуючи, як розпочинала з дітьми наукову роботу. — Михайло Антонович Кушнір, наш директор, запропонував займатися дослідницькою діяльністю. Я сказала: якщо знайду дітей, то із задоволенням. І знайшла. Перші мої «науковці» — дев’ятикласники Боярчук Сергій і Фірко Олена — досліджували картоплю і зимуючих птахів зі шкільного дендрарію. Не знали, як правильно все оформити, але в нас було головне — експеримент, спостереження, досліди. Ще тоді подумала: якщо це моє, то хай мені вдасться, а коли приїхали із захисту з перемогою — 1–е і 2–е місце на обласних змаганнях, то вже й не сумнівалася. А Сергій в 11-му класі продовжив свою роботу і мав 2–е місце на всеукраїнському конкурсі.
Працювати з дітьми додатково дуже цікаво. Ми ходимо у ліс, на екскурсії, вирощуємо на присадибних ділянках ті рослини, які вони описують. Кого просто націлюю, з кимось займаюся у вихідні, але в результаті ці роботи торують дітям шлях у майбутню професію. Поліщук Едуард із Холопичів у 2010 році став переможцем всеукраїнського конкурсу-захисту робіт з агрономії у Києві і зараз вчиться у Київському медінституті ім. Богомольця. А сусідська дівчинка Оксанка теж посіла 2–е місце у Києві.
— Мабуть, сусідка дуже часто до вас прибігала?
— Ой, ціле літо гербарій збирали, — сміється вчителька. — Знаєте, як їдуть захищати роботи, я за них дуже хвилююся, за всіх, вони мені дзвонять, радяться. У Луцьк із ними їжджу сама, а в Київ везуть вчителі із Малої академії. Треба віддати належне директору Галині Володимирівні Толстіхіній — вона вчить дітей упевнено триматися на захисті.
Наша ж робота має бути актуальною, тому беремо цікаві матеріали, як–от про адвентивні (чужорідні) види рослин — борщівник, стенаксис (така ромашечка біленька, якщо по–простому) та інші. Тепер багато людей відмовляються від землі, вона облогує, а на ній поширюються шкідливі рослини. А насіння, яке не проходить контролю, теж може принести на ваш город паразита.
— То до вас, мабуть, і господарі приходять на консультацію?
— Вони нам і теми для наукових робіт приносять. Якось сусідка каже: щось завелося на конюшині, а то такий бур'ян — повитиця польова, вона обплітає корінці рослини, виснажує її, і рослина гине. От уже і матеріал для нового дослідження.
— Бачу, ви вже звикли завойовувати призові місця? Вийшли на такий рівень, що просто не можете розслабитися?
— Ну, на міжнародний ще не виходили, — жартує Євгенія Петрівна, — але, окрім Малої академії наук, наші роботи відзначає обласний еколого–натуралістичний центр. Цього року із десятикласницею Тетяною Ханзерук працювали над науковою про узбіччя доріг. Таня дуже відповідально поставилася до своєї роботи. Сподіваюся, що цього року вона відпочиватиме у «Молодій гвардії» в Одесі, адже зайняла призове місце у раціоналізаторських проектах.
«Ніколи не сварю учнів, бо злістю нічого не візьмеш»
— Що вирощуєте на шкільних ділянках?
— І броколі, й фізаліс, та й усі рослини для експерименту. Садимо, доглядаємо, спостерігаємо за ростом, а потім і куштуємо. Важливо ще й зберегти їх до часу захисту. Минулого року у травні фізаліс зі шкільної ділянки «поїхав» на комісію аж у Київ.
Може, я у чомусь відстаю від своїх учнів, у швидкості друкування наприклад, але разом робимо презентації, проекти, підбираємо матеріал для постерів. Зараз я веду уроки біології лише в 9 класі і керую науковими роботами, можна сказати, відпочиваю на роботі. Правда, вже після екскурсій лісом трохи ноги болять, але отримую насолоду від спілкування з дітьми на природі. Коли ще була класним керівником, мали навіть у лісі свою полянку, вчила дітей, щоб усе після себе прибирали.
Я не скажу, що зараз молодь гірша. Раніше основну інформацію учні отримували від учителів, тому педагог був для них авторитетом. Тепер вони більш поінформовані, мають вибір. З ними треба весь час міняти форми роботи.
— …а діти часом не слухаються?
— Знаєте, не буває у мене такого, всі чують і розуміють, у мене всі вони хороші, — раптом очі наповнюються сльозами і Євгенія Петрівна стишує голос. — Нещодавно ховали такого(!) мого учня — Вітю Чопка із Юнівки, що загинув у АТО… Вітя і його дружина Віра були однокласниками, із 7-го класу дружили, допомагали одне одному. Які чисті, світлі почуття в них були… Я дивилася на кладовищі на їхнього сина і згадувала той час — який то був дружний клас. Я не скажу, що зараз молодь гірша. Раніше основну інформацію учні отримували від учителів, тому педагог був для них авторитетом. Тепер вони більш поінформовані, мають вибір. З ними треба весь час міняти форми роботи. Вчителі й зараз уміють пояснювати, просто діти вже не вміють так захоплено слухати. Мені здається, після Чорнобиля вони стали більше втомлюватися. І то не їхня провина, не треба на них кричати. Але все приходить з досвідом. Колись на практиці у Луцькій школі №4 я проводила урок музики, підготувалася, а діти не слухають (то був 7–й урок). Методист мені потім каже: «Ви були, Женю, така негарна, не сердьтеся на дітей, у них же був останній урок, вони втомилися!» З того часу я ніколи не сварю учнів. Бо злістю нічого не візьмеш. Важливо прокласти стежечку до серця дитини, інакше твій предмет не будуть любити. Починаючи роботу, треба спочатку налагодити стосунки. Якщо школярі бачать доброзичливість, довіряють, то на цьому можна багато зробити. Тепер немає живого спілкування через навушники у вухах, але відведіть дітей до лісу, на прогулянку — і вони розкриються. Приносьте на уроки наочність. Залучайте щось вирощувати, діліться, покажіть, що ви любите.
Тепер немає живого спілкування через навушники у вухах, але відведіть дітей до лісу, на прогулянку — і вони розкриються. Приносьте на уроки наочність. Залучайте щось вирощувати, діліться, покажіть, що ви любите.
— Євгеніє Петрівно, що зараховуєте до успіхів власних і всієї школи?
— Спеціалізуємося на екологічному вихованні. Діти мають здорове змагання за успішність. У школі працює агітбригада, яка веде важливу роботу серед населення, співпрацюємо із Національним еколого–натуралістичним центром України. Учні продовжують роботу у цій галузі, моя учениця Оксана Ковальчук зараз викладає у природничому ліцеї. Школярі вчаться відстоювати свою думку, стають іншими. Я допомагаю їм зрозуміти, що найбільша перемога — над самим собою. І вони перемагають. Є багато талановитих дітей, якби ще влада таких помічала… Не обов'язково бути відмінником, важливо мати улюблену справу. Комусь не йде математика, а дається біологія. Підтримайте цих учнів, і вони доведуть вам, що ви не помилилися. Якщо дитина працює над науковою роботою, багато читає, то й з інших предметів підтягується. Заради цього й хочеться працювати. Мій чоловік жартує, що я, як піонервожата, постійно в русі. З 1973 року працюю у школі — це ж уже 43 роки! Люди милі! Аж сама злякалася.
Колеги називають її генератором ідей. Директор — дуже цінним працівником. А ми ж бажаємо, щоб ваш досвід, Євгеніє Петрівно, ще довго переймали і колеги, й учні.
На фото: Євгенія Петрівна віддала роботі в школі 43 роки!
