40 КІЛОМЕТРІВ ЩОДНЯ ДОБИРАВСЯ ВЕЛОСИПЕДОМ ДО ШКОЛИ

Зараз мало кого здивує те, що на роботу часто доводиться доїжджати двоколісним транспортом. Але ту рекордну відстань, яку щоразу долав учитель математики Тагачинської школи, що в Турійському районі, Степан Криницький, навряд чи хтось перевершить

Інна ПІЛЮК

Про нього варто було напи сати ще років зо двадцять тому, відколи почав їздити велосипедом із рідного села Комарів цього ж району. В ідеалі було б і собі сісти на двоколісного та й проїхатися разом з учителем хоча би в один бік. Хотілося в дорозі поговорити і зрозуміти, що керує людиною, яка вирушає в таку далечінь. Але моя ініціатива спізнилася: пан Степан уже не їздить, хоча у школі й надалі працює. Тепер його виручає автобус і кількаденне квартирування щотижня у сусідньому селі.
Степан Олександрович зовсім не вважає, що робив щось варте особливої уваги. Довго відмов ляється від розмови і дивується, що знаю, де знаходиться його рідний Комарів. Зізнаюся: аби не випадкове відрядження, то і справді не знала б, де цей населе ний пункт. Спідометр автомобіля намотав з одного села в інше 37 кілометрів! І то тільки в один бік! А вчитель щодня накручував цю відстань педалями! І взимку! І в
дощ! Усвідомлення того, як потрібно любити і цінувати свою роботу, аби долати таку відстань, прийшло тільки тоді, коли сама проїхала щоденним маршрутом вчителя, хоча й на автомобілі.
Уперше він вирушив велосипедом до Тагачинської школи восени 1989 року. То було не хобі і не спорт, а вимога часу. Автобус не ходив, автомобіля нема, а робота чекає. Трохи пробував жити на квартирі у місцевих селян, але рідний дім – то рідний дім, та й мамі у Комарові потрібна була допомога. Час роз рахував інтуїтивно, згодом свій графік відкоригував до хвилини і вже точно знав: на дорогу за хорошої погоди витрачатиме півтори години. Восени і взимку, коли дні коротшали, виїжджав із дому за темна, повертався теж у сутінках. За роки таких подорожей його впізнавали вже чи не всі водії на трасі Луків – Турійськ. У школі знали, звідки їздить колега, тому пішли назустріч: уроки планували не на весь тиждень, а на чотири робочих дні.
Загалом Тагачину з транспортом не щастить хронічно: то автобус заїжджав до села тільки в окремі дні, то дивне планування рейсів, як є тепер, давало можливість лише в один бік завезти бажаючих. А додому вертайся хоч пішки.
За два десятки років у вчителя «зносилися» два велосипеди, адже ними щодня доводилося накручувати майже вісімдесят (!) кілометрів. Але відповідальність перед роботою, дітьми і собою робить дива: особисто я не пам’ятаю випад ку, щоб Степан Олександрович не те що не приїхав до школи, а при наймні спізнився. Хоча, відверто
кажучи, у негоду ми, його учні, таємно сподівалися, що він затримається у дорозі. Хто ж любить математику…
Він досі пам’ятає своїх учнів, починаючи з 1983 року, відколи прийшов на роботу. Називає, хто як склав математику при вступі до вузів, пригадує успіхи вихованців на олімпіадах. Розповідає комічну історію, як один зі школярів брав участь у районній олімпіаді і мусив поспішити з виконанням завдань, бо (і знову одвічна біда Тагачина) пропустив би єдиний автобусний рейс до села. Але результат хлопця був таким, що дав змогу без іспитів вступити до Львівського національного університету ім. Франка.
На щастя, у 2007 році відновилося сполучення сусіднього з Тагачином села Клюськ з райцентром, і відтоді Степан Олександрович змінив велосипед на автобус. Він і досі працює у тій самій школі і трохи ніяковіє, коли його нелегку у прямому і переносному значенні дорогу хтось вважає чимось незвичайним.

На фото: Степан Криницький: «Знав, що щоразу маю проїхати на ровері близько 80 кілометрів».