ВИ ВЗЯЛИ МЕНЕ ЗА РУКУ І ПІДВЕЛИ ДО ВІЛЬНОЇ ПАРТИ...

Присвячується Євгенії Іванівні Кушнірук, вчительці початкових класів школи села Квітневе Рожищенського району...

Валентина ШЕРЕМЕТ


Чарівна Країна знань гостинно відчинила для мене свої двері дуже рано. Ще у п’ять років мені випало щастя, наче справжній учениці, сидіти за шкільною партою. Я чітко пам’ятаю той мій перший прихід до школи. Із сестрою-другокласницею несміливо переступила поріг просторого світлого класу. Було боязко тільки першої миті. Вчителька привітно взяла мене за руку і підвела до вільної парти. Я сіла і хазяйновито розклала свої скарби — кілька листків, вирваних із зошита в клітинку, олівець і гумку.
Задзвонив дзвоник, і галаслива дітвора перетворилася на чемних школяриків. Євгенія Іванівна розпочала урок. У цю мить для мене перестав існувати світ за вікном з його осіннім різнобарв’ям, я забула про власний дім, про своїх ляльок, про кицьку Маруху. Не зводила очей з учительки: гарна зачіска, елегантний одяг, літературна вимова. Ловила кожен її жест, кожне слово. Підібгавши під себе ноги, старанно виводила свої перші каракулі, потім ішла додому, сповнена надією, що пройде трохи часу — і я стану справжньою школяркою.
Коли пішла до першого класу, шкільні будні не були для мене тягарем. Жага до знань допомагала долати труднощі, я добре навчалась. На канікулах сумувала за тишею класу та гамірними коридорами, скучала за розумними добрими очима вчительки.
…Я несміливо стукаю у двері, заходжу до затишної кімнати і завмираю біля порога.
— Що, знову із записочкою? — лагідно посміхається Євгенія Іванівна.
Вона сидить за столом, на якому двома акуратними стосами лежать учнівські зошити.
— Ну проходь, — мовить стомлено.
Я вмощуюсь на стільці, подаю їй листочок із «надскладною задачею», яку ніяк не могла розв’язати вдома, і, затамувавши подих, чекаю, поки вчителька читає. Євгенія Іванівна відриває очі від моєї писанини і терпляче пояснює мені шляхи розв’язання задачі. Виявляється, все дуже просто, я так радію цьому відкриттю, що, забувши подякувати, біжу додому.
Так бувало не раз, і ніколи вчителька не відмовила, незважаючи на зайнятість, втому та інші важливі причини. Не відмовляла, а терпеливо навчала, не завжди отримуючи за свій труд вдячність учнів.
Тільки з часом я зрозуміла, скільки мудрості, терпіння, самовідданості і навіть жертовності потребує ця професія.
У моєму житті було багато вчителів, усім їм велика шана і щира вдячність за те, що засівали у наші дитячі душі добро.
А перша Вчителька, незабутня, особлива, вона — мов ясна зоря, що засяяла на початку життєвого шляху. Низький Вам уклін, Євгеніє Іванівно.