ПІСЛЯ ДВОХ РОКІВ ВІЙНИ З РОСІЄЮ ЗІ ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ ВИКЛЮЧИЛИ… «ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ» ШЕВЧЕНКА

Мені уже другий місяць не йде з голови вияв недостатньої уваги до 22 травня як дати 155-річчя перепоховання праху Шевченка згідно з його заповітом. Вона дала себе прикро знати як на всеукраїнському рівні, так і в нашому обласному центрі зокрема

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат публіцистичної премії імені Полікарпа Шафети

Певні служби не подбали, аби вчасно поінформувати громадськість про традиційні до цього дня заходи біля пам’ятника національному Пророку, і немало лучан прийшли на місце по закінченню всього геть малолюдного дійства. Хтось із організаторів брався пояснювати, що вся увага мусила бути спрямована на вшанування пам’яті загиблих під Волновахою у соборі та на виїзді до місця поховання героїв. Що й казати: важливість такої святої справи нині надвисока. Але хіба не можна було продумано поєднати ті заходи в логічну сув’язь, витворену самим життям? Хто сьогодні не визнає, що Шевченко — образ національного суверенітету, духовний гетьман Майдану і натхненник героїзму у протистоянні з теперішнім ворогом, що на нього, врешті, орієнтуємося як на гаранта національної єдності? То чи так уже складно було тому кортежу дорогою до Гаразджі зупинитися в шанобі на 5 — 10 хвилин навпроти символічної постаті й делегувати хоча б кілька осіб для покладання квітів до підніжжя? Натомість пролунали якісь веселі, начебто вітальні гучні автосигнали і заглушили «Заповіт». Усе це спонукало присутніх до роздумів над живучістю кон’юнктурних підходів і до Шевченкового слова. Згадувалися імена недоброчесних екс–посадовців, які полюбляли цитувати про «правду і силу і волю» «в своїй хаті», а згодом виявлялося, що дбали таки тільки про хату власну, а не всенародну, як то запевняли, виборюючи владу. Проповідники псевдотолерантності (тобто безпринципності) звикли дуже впевнено посилатися на заклик «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю». Мовляв, сам Шевченко вважав, що слід жити в згоді, маючи при цьому власну позицію (і політично протилежну, звісно, теж — особливо стосовно виборів на Донбасі). Але ж автор цитованого послання «І мертвим, і живим…» акцентував на іншій згоді — на єдності в ім’я національної ідеї, на єдиності вибору всіх дітей України: «Нехай мати усміхнеться, заплакана мати, Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує ВОЛЬНИМИ устами». Подібні приклади самочинного спотворення сказаного генієм можна наводити і наводити. І біда в тому, що нав’язування своїх думок у такий негідний спосіб вважається ледь не правилом доброго тону…
Хоч як не дивно, але подібну безвідповідальність щодо присутності Шевченкової правди у громадській свідомості засвідчило і постмайданне Міністерство освіти. Цьогорічні випускники дев’ятих класів, на відміну від своїх мам і тат, пройшли мимо украй актуальної для українського сьогодення поеми «Великий льох» (назва, до речі, символізує незглибимість української душі). Її вилучили зі шкільної програми з аргументацією: твір надто складний для розуміння, не відповідає віковим можливостям підлітків. Справді, жанр містерії має непросту специфіку, а у «Великому льосі» (написаний 21 жовтня 1845 року) повно серйозних кодів, смислів, символів. Але чому не запропонувати для опрацювання юних хоч би той один дуже прозорий для їхнього сприймання (на тлі нинішньої агресії Росії!) фрагмент — розділ «Три душі». Там бо наголошується через виразну конкретику, що навіть не усвідомлено прислужуватися інтересам Московії — непрощенний для українців гріх. Саме такий скоїла кожна з трьох дівчаток, і по смерті їхні душі караються, літаючи між небом і землею. Одну не пускають до раю, бо її власниця вповні перейшла дорогу Гетьману, коли той «їхав в Переяслав Москві присягати», іншу — за те, що «цареві московському коня напоїла», а третє дівча ще немовлям усміхнулося імператриці Катерині, не знаючи, «що тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця». То що ж тут так важко зрозуміти? А може, то при коригуванні програми таки спрацювали «делікатні» застереження з минулого: бувало, Шевченко, маючи дуже емоційну натуру, іноді помилявся в оцінках історичних подій і постатей, перебільшував відмінності між українським і російським народами…
Словом, не дуже веселі справи у нас із проблемою національної ідентифікації навіть за допомогою Шевченка. І як тут не згадати риторично–гірке запитання Віктора Баранова до українців, висловлене ще 20 літ тому: «Ради чого Шевченкові йти було в орські степи, ради чого ховати свій біль за солдатську халяву?»

На фото: Картина «Церква у Суботові» Тараса Шевченка. На похиленому хресті цього храму в поемі «Великий льох» сіли пташки-душі...