ПІДПРИЄМСТВО ПЕРЕТВОРИЛИ НА РУЇНИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ПІДПРИЄМСТВО ПЕРЕТВОРИЛИ НА РУЇНИ

Чому так сталося, що на Луківському крейдяному комбінаті порізали і здали на металобрухт більше ста електродвигунів та нове обладнання?..

Крейду в Лукові видобували ще до війни, продаючи її навіть до Франції. Вже через кілька місяців після звільнення селища від німців тут став до ладу один цех крейдяного комбінату, на якому почали випалювати вапно. У шістдесятих роках на його базі було створено комбінат будівельних матеріалів – найбільше підприємство Лукова, яке виробляло головним чином молоту крейду і вапно будівельним трестам. Споживачами були також колгоспи нашої та сусідніх областей, які використовували вапно для розкислення грунтів. У свої найкращі часи комбінат виробляв майже двісті тисяч тонн крейди на рік.
Але відтоді багато води утекло. Наче сироти, видніються з автомагістралі Київ—Держкордон високі споруди поруйнованого підприємства, нагадуючи своєю величчю про його минулі трудові звитяги. Доїхати сьогодні до комбінату непросто. Дорога сюди вже давно заросла бур’янами, а в одному місці її навіть перекопали і засадили картоплею. Якщо на початку дев’яностих років тут працювало двісті двадцять чоловік, то зараз їх всього-на-всього чотирнадцять, з яких щодня ходять на роботу, якщо її можна так назвати, лише троє(!!!). Дехто з “працюючих” сюди не навідується вже по три-чотири роки. Взимку адмінбудинок, де ще жевріє надія комбінату, взагалі не опалювався, а за день до мого приїзду тут, нарешті, запрацював телефон, що стало для справжніх патріотів виробництва єдиною приємною новиною за останній час.
Занепад унікального на Волині крейдяного комбінату почався з 1996 року, коли його очолив 32-річний Віктор Столярчук, який незадовго до того працював звичайним робітником цеху круглоланкових ланцюгів заводу “Ковельсільмаш”. А ще через два роки цехи підприємства зупинилися остаточно. Віктор Михайлович пояснював своїм підлеглим, що немає збуту крейди. Говорив ніби аргументовано, мовляв, господарства на селі не мають достатньо коштів, щоб закупити вапно для розкислення грунтів. Однак люди, які по кілька десятків років віддали комбінату, добре знали, що збут їхньої продукції, хоч і невеликий, але був завжди. За останніх п’ять років підприємством реалізовано всі її залишки. Продали навіть крейду, яка просушилася на сонці.
Крейда в Лукові чудова, бо має високий вміст кальцію, такої ще треба пошукати в Україні. Але є одна заковика: луківська крейда – мало просушена та недобре молота. Через це на неї зараз важко знайти покупця. Питання збуту та якості вирішилося б позитивно, якби на комбінаті вчасно побудували нескладну технологічну лінію, для якої попередній директор придбав дев’яносто відсотків обладнання. Саме в той час була і можливість взяти безпроцентний інноваційний кредит, для якого вже навіть було розроблено бізнес-план. Проте, замість того, щоб шукати шляхи виходу з кризового стану, нове керівництво комбінату вдалося до ганебної політики – масового розпродажу техніки та обладнання.
Спочатку різали і здавали на металобрухт все, що тільки можна було здати, а потім, як твердять робітники, заднім числом списували. Трактори, автомобілі, екскаватори, тепловози, електричне та інше обладнання розбазарили, запчастини “позаганяли”. Кому дісталася техніка – неважко здогадатись. Голова правління ВАТ “Луківський комбінат будматеріалів” Віктор Столярчук забрав трактор Т-40, головний інженер Іван Поліщук (на даний час звільнений з посади) – трактор Т-75, автомобіль марки ІФА, котел з вагової, фундаментні блоки та стовпи, головний бухгалтер Надія Рибак – причіп, напівпричіп, інше майно. “Реалізували” й вагон вугілля, який значився в резерві.
Порізали і здали на металобрухт більше ста електродвигунів та нове обладнання – двадцятиметровий сушильний барабан, три дезінтегратори, електрофільтр, топку для технологічної лінії по випуску крейди. Все це навіть не встигли задіяти в роботі! Після цього, звичайно, “накрився” безпроцентний інноваційний кредит, став нікому не потрібний складений бізнес-план. Щоб якось “відмитися” від людської ганьби, керівництво почало переконувати робітників, що новий сушильний барабан нібито був… гнилий, а тому його списали на металобрухт. Але прості люди в брехню вірити відмовлялися.
Коли відбувалося варварське розбазарювання майна, на комбінаті, мабуть зумисне, не призначалися сторожі. Довгий час не проводилось й загальних зборів акціонерного товариства, які могли зашкодити розкраданню виробництва. Один з акціонерів – мешканець Нововолинська Іван Зінчук, який на недавніх зборах представляв також інтереси товариства “Росан-Довіра” зі Львова (воно має найбільший відсоток акцій луківського комбінату), заявив, що він особисто не давав дозволу на такий масовий розпродаж техніки та обладнання. Крім того, на підприємстві крейду міняли по бартеру на цемент, шифер, пральний порошок, різні крупи та інші промислові й продуктові товари, які отримували в основному працівники адміністрації. Робітники в один голос твердять, що після такої “реалізації” продукції грошей на виплату заборгованої зарплати їм майже не перепадало.
Як же так трапилось, що чудове родовище крейди, можна сказати державного значення, по суті прибрали до рук директор комбінату, головні інженер та бухгалтер? Більше року Надію Рибак люди більше бачать, як вона торгує у приватному кіоску, а на завод навідується лише час від часу. Втім, робочі дні в табелі стоять і зарплата їй, як головбуху, нараховується. Дивує й те, що печатку підприємства, штамп та рахунки Надія Андріївна зберігає… у себе вдома. Голова правління Віктор Столярчук на комбінаті буває кілька разів на місяць і не більше години. Який же результат можна чекати від такого керівництва?
За останніх шість років на Луківському крейдяному комбінаті жодного разу не побували працівники контролюючих органів, не займалася своїми прямими обов’язками й ревізійна комісія акціонерного товариства, яка була створена тільки на папері. Голова цієї комісії Надія Рибак була ще й головним економістом та касиром. Як вона могла сама себе перевірити?! П’ять років не проводились збори акціонерів підприємства, його фінансовий звіт за весь цей час не затверджувався, а вся документація оформлялася фіктивно і так, як вигідно керівництву. Строк, на який акціонери обирали Віктора Столярчука головою правління, вже давно закінчився, але він продовжував й надалі “керувати” комбінатом, збитки якого зростали та зростають щоденно.
Підприємство перетворилося на руїни. Не так давно тут, нарешті, відбулися загальні збори акціонерів, де були висловлені серйозні претензії до керівників товариства. Роботу правління збори визнали незадовільною, річний звіт та баланс за минулий рік акціонери не затвердили. Побачивши негативне ставлення до себе з боку трудового колективу та акціонерів, Віктор Столярчук попросив звільнити його з роботи, що й було зроблено. Виконуючою обов’язки голови правління збори обрали начальника лабораторії та відділу технічного контролю Галину Чуб.
А що ж місцева влада, контролюючі та правоохоронні органи? Рядові працівники неодноразово письмово та усно повідомляли про негаразди на підприємстві, численні порушення Турійську райдержадміністрацію, райвідділ внутрішніх справ та районну прокуратуру, писали скарги в облдержадміністрацію. У всіх своїх зверненнях люди просили призначити перевірку, щоб зафіксувати зловживання та дати відповідь, чи дійсно була можливість виплатити працівникам заборговану зарплату. Районні чиновники відповідали, що впливу на правління акціонерного товариства вони не мають, які б порушення там не були, а з області робітникам порекомендували звернутися за захистом своїх прав до суду.
В суд люди зверталися, але виконавчі листи ще трирічної давнини й досі не виконані. Колишній бригадир Євген Бондарук, якому адміністрація комбінату заборгувала понад дві тисячі гривень, помер у квітні цього року, так і не дочекавшись повернення боргу. Дружина покійного – Галина Петрівна – зі слізьми розповідає мені, що нове керівництво підприємства виділило на похорони її чоловіка шістдесят гривень.
— Ми просили виконавчу службу хоч на один день зняти арешт з нашого банківського рахунку, щоб взяти гроші на поховання свого колишнього працівника, – каже Галина Чуб. – Але начальник районної виконавчої служби Василь Власюк нам цього не дозволив, сказавши, що його за це звинуватять в корупції. От ми й зібрали гроші по людях.
Під час особистого прийому в районного прокурора Володимира Хомича робітникам сказали, що перевірка за фактом невиплати зарплати не виявила підстав для порушення кримінальної справи, хоч насправді на підприємстві ні перевірки, ані аудиту не було. Спостерігаючи за цим розгардіяшем, виконавча служба зробила й свій “внесок”, за борги продавши “з молотка” всього за якихось шість з лишком тисяч гривень по суті новий екскаватор, балансова вартість якого становить 78 тисяч гривень. Таку сміхотворну ціну встановив експерт, “запрошений” звідкись виконавчою службою. Буквально через два-три дні цей екскаватор вже працював біля Ягодинського автопереходу. То про яку там уявну корупцію веде мову начальник районної виконавчої служби Василь Власюк?! Вона видна неозброєним оком.
— Це – парадокс, коли виконавча служба зухвало продає робочий екскаватор за ціною металобрухту, – з обуренням говорить голова Турійської райдержадміністрації Олександр Дишлюк. – Та навіть за стільки металобрухту дали б більше! Я взнав про цей ганебний факт, коли вже продаж відбувся і екскаватор поїхав по конкретному замовленню. За цим фактом було порушено кримінальну справу відносно працівника районної виконавчої служби Олександра Бобрика, яку потім закрили, написавши, що в його діях немає складу злочину. Не проб’єш цієї “стіни”!
Олександр Дишлюк не вірить в те, що Луківський крейдяний комбінат запрацює колись на повну потужність. За його словами, без великих капіталовкладень проблему зрушити з місця не вдасться. В цьогорічному обласному бюджеті на сільське господарство закладено 3,5 мільйона гривень. Частину цих коштів можна було б виділити аграрникам на розкислення грунтів. Приїздили на комбінат і потенційні інвестори, які чухали потилиці, побачивши зруйноване виробництво. Як твердить Олександр Дишлюк, їх дуже непокоїть, що до підприємства не підведено газу, оскільки сушіння продукції потрібно проводити в газових печах, а не вугіллям, як було колись. Комбінатом, який має ліцензію на право користування кар’єром та всі необхідні технічні умови, цікавляться підприємці з Києва, але конкретних кроків, щоб відродити в Лукові виробництво, вони поки що не роблять. І поки можливий інвестор приглядається та прицінюється, підприємство старіє, руйнується та заростає бур’янами.
Ярослав ГАВРИЛЮК.