«ЗА ГРІХИ КІЛЬКОХ ЛЮДЕЙ НЕ МОЖЕ ВІДПОВІДАТИ ВСЯ НАЦІЯ»

Цієї осені мине 15 років, відколи магістр теології Анджей Квічаля (на фото) очолює римо-католицьку парафію у Маневичах та Любешові. Такий поворот у житті перспективного випускника Вроцлавського медичного вузу був не прогнозованим. Але пан Анджей жодного разу не пошкодував про свій вибір. Бо лікар зцілює лише тілесні немочі, а священик лікує душі

Оксана КУЦИК

В один прекрасний момент мене ніби огорнуло хвилею неземного тепла. Коли Бог до тебе промовляє, це не чути вухами. Багато віддав би, аби ці відчуття пережити ще раз.

Освячена людина — велике щастя для родини. У моєї бабці було 8 синів, вона хотіла хоча би одного віддати Богові. А священиком став я, її онук. Думаю, вона вимолила мене у Бога. Ще й дідусь дожив до цього щасливого моменту.

Я знав, що поїду служити в Україну. Але коли стало відомо, що потраплю на Волинь, удома це сприйняли неоднозначно. Родина моєї мами мешкала у селі Казимирівка (тепер Кузьмівка) на Рівненщині. Бабуся розповідала про той період багато жахіть. Але ж ми живемо в інший час.

Бабуся заслужила в Бога життя, хоча її і могли убити. Просто вона зазнала сирітської долі і давала посаг сиротам, які брали шлюб. Дівчині — корову, хлопцеві — будматеріали. Українці пам`ятали це і допомогли родині втекти за Буг.

У Луцьку я мав гарну прикмету на майбутню службу. Це було в 1999 році. На вулиці Радянській (нині Лесі Українки) у смітнику зауважив два керамічні янголики. За ці раритетні статуетки можна було купити тоді однокімнатну квартиру. Але хтось нерозумно позбувся їх. Відтоді почав колекціонувати ангели, натепер маю близько 400 порцелянових, вишитих, дерев’яних… Багато з них подаровані. Друзі знають, що з таким подарунком точно не помиляться.

Завжди повчаю, що символи віри — ікони, статуетки, фігурки — треба берегти, а не виносити на смітник. Особливо намолені родинні ікони, адже за ними — історія роду. Нема місця у хаті — принесіть у церкву або спаліть у живому вогні. От зробимо ремонт костелу Святого Духа у Маневичах, на одній стіні планую зробити вернісаж із таких ікон.

Кожному слід знати історію роду. Сучасним людям бракує такої інформації. Але для цього треба спілкуватися, а не сидіти вечорами перед телевізором чи в інтернеті. Нинішня молодь має багато вигод, і вони приходять без особливих зусиль. А пошани до легко зароблених речей нема.

Я дивуюся, як прості українські люди сьогодні виживають. Враження таке, що повертаємося в 1990 роки. Ліки мало не в 10 разів дорожчі, як у Польщі. Але і заробітчанство не вихід, а біда. Діти страждають, сім’ї руйнуються. Батьки ніби відкупляються від дітей грішми чи дорогими подарунками. Краще заробляти менше, але бачити, як ростуть ваші діти.

Б’юся з вами об заклад, що коли пройдемося по Варшавському ринку в Луцьку, там будуть продавці з дипломами юристів, економістів та міжнародників. Це феномен в Україні. Для чого платити шалені гроші за навчання, якщо потім не мати роботи? Якщо ваша дитина має нахил до бізнесу, то вкладіть ці гроші, щоб відкрити кіоск.

Я був дуже здивований, почувши у волинському селі, що у 18 років дівчата вже старі діви. Поляки одружуються після 25 років і їхні шлюби міцніші.

Бурштинокопачі завдають невідворотної шкоди лісам. Люди не думають про завтрашній день. Вимивають копанки на глибину 18 метрів. Уявляєте, що буде, коли у таку прірву провалиться людина чи худоба? Підприємливі люди масово скуповують садиби в одиноких людей і копають бурштин. Хати руйнують, а чому б не зробити з них музей–скансен? Це ж автентичні хати, клуні, хліви. Виставити посуд, одяг. У Польщі кожне воєводство має такі музеї. Це наша спадщина, її треба берегти.

Як їду додому, обов’язково везу мамі теремнівський чорний хліб на заквасці або ковельський. Він їй дуже смакує, а мені знижує рівень цукру.

Кілька днів тому у Костюхнівці я і православний священик відправили спільний молебень над братською могилою. Там захоронені українці, чехи, австрійці. Я горджуся, що можу залишити посвячені могили. Так колись будуть нащадки дбати про нас. Це неодмінно воздасться.

У Маневичах діють сім церков. Є православні, протестантські громади. Наша парафія налічує 55 осіб. У суботу проводимо заняття у парафіяльній школі, яку відвідують 30 діток. Вони вивчають ази церковного життя: літургійний рік, вчинки милосердя, молитви «Отче наш», «Богородице діво, радуйся!», «Вірую». Вчимо, що як є гігієна тіла, так є гігієна душі — сповідь. Сповідатися треба хоча би раз на місяць.

У Маневицькому костелі радянська влада зберігала 700 тонн солі. За 40 років вона так скам’яніла, що мусили висаджувати в повітря вибухівкою. Сіль на стінах проступає і досі.

Я правлю і українською, і польською. Постійні служби українською, рухомі — польською. На великі християнські свята у костелі співає православний хор.

Нас врятує лише покора і терпіння. За гріхи кількох людей не може відповідати вся нація. Конкретні випадки є і у поляків, і в українців. Не пробачимо — не зможемо рухатися далі. Кривднику треба вибачати, інакше страждатиме і психічне, і фізичне здоров’я.