Я бачила людину, яка несла в собі життя і смерть водночас: вагітна жінка у чорній хустині, років за сорок, визирала з віконця ательє–вагончика. Замочки й мережива звисали зі стелі кольоровими гірляндами...
Я бачила людину, яка несла в собі життя і смерть водночас: вагітна жінка у чорній хустині, років за сорок, визирала з віконця ательє–вагончика. Замочки й мережива звисали зі стелі кольоровими гірляндами.
Базарними рядами йшов гурт молодих циган: підліток із гітарою і троє дівчаток років по десять самовіддано співали якісь російські пісеньки. Їх тут, видно, люблять — продавчині наче чекали на їхню появу, усміхалися й кидали гроші. Жінка з ательє почала пританцьовувати під усіма своїми замочками і клаптиками, ґудзиками й мереживами, визирала до циган, всміхалася. А коли ті пройшли, за кілька секунд поставила новий бігунок на моєму сарафані. Ця жінка була геть не схожа на набундючених тьоть–кравчинь, які знехотя пропонували перешити замок — жахливо позолочений, вартістю в половину сарафана, і які зиркали скоса, щоб часом «Сoca Cola», яку я тримала, не позаливала тканин. Жінка взяла за роботу десять гривень, вислухала історії про поневіряння з сукнею і набурмосеними тьотями й усміхнулася. Вона взагалі багато усміхалася. Я подумала: дарма не ходжу на ринки, тут стільки життя, стільки справжності, місцеві артисти для вибраної публіки бродять собі між тюбиків із суперклеєм і манекенами у тигрових ліфчиках.
