Батьки палили її дитячі малюнки, а Пікассо знав, що про неї заговорить увесь світ

Неймовірну історію Катерини Білокур розповідає "Високий замок".

Її життєвий шлях почався у стінах батьківської хати 7 грудня 1900 року, на свято Великомучениці Катерини. Мабуть, сам день народження визначив долю майбутньої художниці. «Я все життя невимовно страждала», – згадує у своїх листах, що тепер стали видатною епістолярною спадщиною, насиченою великою мудрістю і силою тендітної жінки.

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було вісім, батько привіз з Яготина Буквар, і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу. Їй залишилось з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою.

Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну».

У родини Білокурів була велика господарка. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. Дівчина виявляла здібності до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько швейну машинку подарував. Та душа дівчини лежала до іншого.

З дитинства Катрю тягнуло до пензля і фарб. Якось вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. Але батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло. Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну». Та Катерину було не зупинити. Не могла контролювати того потягу до пензля і фарб, до природи і краси. Часто й сама була тому не рада, бо багато діставалось їй від батьків і криків, і образ, і побоїв.  Дівчину тричі сватали найзавидніші парубки, бо була гарна та працьовита. У кожного питала: «Чи дозволите мені малювати, коли стану вашою дружиною?» У всіх це питання викликало лють. Так залишилась самотньою до кінця життя. Усю жіночу ніжність вкладала у свої роботи, пестила їх, захищала ще не завершені від чужого ока і «споряджала в люди». Картини стали її дітьми.

Коли Катрі було двадцять чотири, у Богданівку приїхало подружжя молодих вчителів – Іван і Ніна Калити. Вони зацікавились долею самотньої дівчини із Загреблі (район села, де жила родина Білокурів). Саме у них Катря вперше побачила книги, справжні картини справжніх художників – у книжці репродукцій Третьяковської галереї. Калити як могли допомагали відкритись таланту Катерини: подарували їй олійні фарби і дозволили приходити до них малювати (бо ж «вдома батько вб’ють»). Вони відкрили у селі народний театр, куди Катерина не тільки готувала всі декорації, а й часто брала участь у постановках, бо знала усі ролі з усіх п’єс назубок.

Коли настав найважчий момент у житті, після відмови ще одному залицяльнику, який сказав, що не потерпить ганьби – дружини, яка малює, – Катря прийняла рішення: поїхати на могилу до Кобзаря і висповідатись йому у своєму горі. Сім кілометрів біжить вона вночі по грудневому морозу до найближчої залізничної станції, ночує у незнайомих людей у Києві і аж над ранок третього дня добирається до Шевченкової могили, де виливає йому весь свій біль і розпач.

Мати проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою.

Додому повертається повна сил. Переступивши поріг рідної хати, рішуче заявляє батькові, що буде малювати. Той, розуміючи, що нічого не вдіє, – дає свій дозвіл. Але не благословення. Одну з кімнат у домі відвели Катрі під майстерню, куди нікого не пускала. Малюючи у полі, платила місцевим дітлахам солодощами, щоб ті стерегли роботу від чужих очей. Нарешті має омріяне право – малювати. Але може це робити лише в неділю, бо у будні багато справ. Та мати і далі незадоволена заняттям дочки. Вона і того єдиного дня в тижні проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою. І дівчина знову не витримує: вибігає з хати, у безтямі спускається городом до невеликої, але глибокої річки Чумгак і повільно заходить у воду. Катерина сподівалась, що мати вийде з хати, покличе її назад. Цього не сталось. Коли ж молодший брат Павло побачив, що сестра у воді, хоч вона насправді і не збиралась топитися, то здійняв крик, на який прийшла Якилина. Вона довго стояла на березі, чекаючи, поки дочка повністю не зануриться у воду, поки її голова не зникне під крижаною поверхнею – тоді окликнула Катерину і благословила на малювання. Цей випадок назавжди залишив слід у долі художниці – з одного боку, він відкрив їй дорогу до мрії, а з іншого — зробив інвалідом: Катерина важко простудила ноги.

Отримавши аж у тридцять чотири роки від батьків право малювати, дівчина страшенно хотіла, щоб її роботи хтось побачив, оцінив, сказав, чого варті. На прохання прислати фахівців з району їй не відповідають, у художньо-керамічний технікум у Миргороді, куди пробувала вступати ще десять років тому, – не прийняли, бо не мала атестата про середню освіту. Знову залишається сам на сам зі своїми проблемами. Коли у сусіднє село приїхала двоюрідна сестра з чоловіком, який був директором школи, Катря побігла до них за порадою. Ще з порога почула по радіо, яке було чи не єдине у селі, пісню «Ой чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, що здалась наче списаною з її ж долі. Катерина пише листа до співачки, адресуючи його: «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко». До листа вкладає намальований кошик з крапками, комами та іншими розділовими знаками і просить пробачення, що не знає, куди їх ставити, – жодного знака не було у жодному її посланні. Додає полотно з намальованою гілкою калини. Цей лист настільки розчулює оперну виконавицю, що вона, порадившись з Павлом Тичиною, звертається у центр народної творчості, а звідти в область, де збирають делегацію, щоб познайомитись з художницею. Життя Катерини Білокур кардинально змінюється.

На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де ними захоплюється сам Пікассо.

У 1940 році у Полтаві відкривається перша персональна виставка і здійснюється мрія всього життя – Катерину Білокур називають Художницею! Одинадцять полотен, які на той час були готові для показу, вражають публіку своєю натуральністю. Квіти на них химерно переплетені чи то пензлем майстра, чи то самою природою. Згодом до цих робіт стоятимуть черги – щоб на власні очі побачити неймовірні картини. На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де ними захоплюється сам Пікассо. Звідти, на жаль, вони не повертаються, і досі про подальшу долю картин «Цар-колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» ніхто нічого не знає. 

У червні 1961 року Катерину Білокур з саркомою шлунка забирають у Яготинську районну лікарню. 9 червня її душа переходить у кращий світ. Катерина Білокур лише на п’ять днів пережила власну матір, яку до кінця життя доглядала та берегла, хоч та так і не змирилась з життєвим вибором дочки.

Слова, знайдені на клаптику паперу посеред книг уже після смерті художниці, написані її рукою: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети, але сміливих не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до наміченої мети, крок за кроком все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».