ЧИ ПОТРІБНІ УКРАЇНІ ФЕРМЕРИ ТА ОДНООСІБНИКИ?

У гучному хорі “захисників” реформ на селі — парламентських політиків-аграріїв, міністерських чиновників, керівників крупних переробних підприємств і т. д. — не чути голосу тих, хто безпосередньо виробляє більшу частку продукції — фермерів, інших індивідуальних господарів. За них вирішують. Планують, виголошують... А тим часом в області цей товаропотік становить до 80 відсотків, в Україні — до 70 (90 відсотків картоплі, 80 — молока, основна частка м’яса, овочів, фруктів). Непродумані і затяжні реформи на селі призвели до розбазарення майна, масового безробіття, заборгованості господарств перед державними службами, найнижчої зарплати серед галузей і, схоже, найвищого рівня... пияцтва. Куди вже далі?.. Коли ж селяни замість того, щоб плакатись, об’єднаються і боротимуться за свої права та інтереси? Коли їхні голоси “захисники”-олігархи перестануть купляти з допомогою дрібних подачок на чергових виборах?
Слово надаємо голові Асоціації фермерів Волині Богданові Прусу.

— Богдане Степановичу, пригадується, на час проголошення незалежності України декларувався лозунг “Фермери нагодують країну”. Тепер про це не чути мови, навпаки — держслужбовці твердять про переваги “крупнотоварного” виробництва. Що відбулося за останні роки?
— Коли ставали на шлях реформ, не було стратегії і конкретної їх реалізації. Психологія господаря була знищена, а ринкове мислення — відсутнє. Пригадую, коли в 1992 році я, головний економіст у господарстві Смолигова, вирішив взяти 50 гектарів землі, то районна рада запропонувала: візьми п’ять, зарекомендуй себе, а тоді дамо решту поля. І не всі тодішні ентузіасти розуміли, що, вийшовши з колгоспу і одержавши кредити, треба думати про самоокупність, про те, як самому заробляти гроші.
Хоча спочатку умови були для того, щоб “стати на ноги”. У 1992 році Верховна Рада прийняла Закон про фермерські господарства, тоді ж створено Український державний фонд підтримки фермерських господарств, який діяв дуже добре. Під невеликі відсотки можна було отримати пальне, добрива і навіть техніку. Було державне замовлення на продукцію і навіть виплачувались премії. Можна було визначитися з спеціалізацією, підтримку надавав банк “Україна”. Я додатково взяв землю, щоправда, в іншому селі, бо тут не давали. Тепер уже маю 697 гектарів далеко не кращої в районі землі. В основному зараз вирощуємо пшеницю і гірчицю, яка є добрим попередником під зернові.
В області нараховується більше 600 зареєстрованих фермерів. Не секрет, що без підтримки держави в останні роки деякі фермерські господарства перестали існувати. Чимало господарів бояться мати офіційний статус, реєструватися, хоч мають по 30—40 гектарів землі.
— Отже, попри хаос у законодавстві, супротив місцевої влади фермери вистояли, хоч кілька сотень таких господарів погоди не роблять. Чому приватники бояться реєструватися?
— Про те, що існує громіздка система звітності, багато написано і сказано. Однак зрушень на краще немає. Бояться нестабільності, нових податків. Ті люди, які вижили при існуючій системі, вивчили облік, звітність, були в ролі агрономів, інженерів... Ті ж власники, що тепер вийшли із своїми земельними паями, убогими майновими паями, фактично беззахисні — поза законом. Я вважаю, що першочерговим завданням влади є залучення до офіційної діяльності приватних власників, які мають і п’ять, і 20 гектарів, і більше землі, але не зареєстровані як суб’єкти господарської діяльності. Це вплине на бюджет територіальних громад, допоможе приватним власникам отримувати пенсію, засоби при втраті тимчасової працездатності тощо. Не лякати податками, а показати перспективи господарювання — ось завдання демократичної влади.
— Пане Богдане, для того, щоб люди повірили, стали фермерами, зареєструвались, вони повинні бачити переваги такого господарювання. Чим ви можете похвалитись?
— На жаль, до прохань, звернень обласної Асоціації фермерів місцева влада не прислухається. Звичайно, таке ставлення виходить від уряду, Верховної Ради, попри звичні заклинання посадовців про матеріальну підтримку села. Хоч влітку 2003 році було прийнято Закон “Про особисте підсобне господарство громадян”, але немає піднормативних актів, які б полегшували діяльність селян-одноосібників. 17 березня 2004 року прийнята широко розрекламована постанова Кабінету Міністрів про кредитування фермерських господарств, але під неї не виділено жодної гривні. Торік з Українського державного фонду підтримки фермерів було виділено 100 тисяч гривень — мізерія для селян. Практично одноосібник кредит не може взяти, бо що запропонує під заставу? На здешевлення банківських кредитів у 2003 році було виділено більше 100 мільйонів гривень, з них дрібним приватним власникам дісталося лише 900 тисяч гривень.
— Схоже, що ви налаштовані не зовсім приязно до крупних сільськогосподарських господарств?
— Я з великою повагою ставлюся до Андрія Турака, Романа Притолюка, Валерія Семенюка та багатьох інших господарів, що зуміли зберегти майно і витримати державний рекет. Але я обстоюю рівноправний розвиток усіх напрямків господарювання на селі. Фактично приватний господар платить вдвічі більше за пальне, ніж сільгосппідприємства. Те саме стосується добрив. Скільки мовиться про техніку для одноосібників, але наша промисловість і далі не зорієнтована на випуск малого інвентаря. А говоримо про успіхи малого бізнесу! Треба поставити всіх виробників — навіть тих, що мають два гектари — у рівні умови. Плата за здане молоко — однакова, незалежно від того, продається бідон його чи сто тонн. Так, як у Польщі. У мене виникає біла заздрість від того, що в Канаді фермеру відпускається дизельне паливо вдвічі дешевше, ніж іншим споживачам — воно навіть іншого кольору. У Німеччині надається дотація фермерові на гектар ріллі до 350 євро. Польща при вступі в Євросоюз отримала для фермерів дотації на суму 8,6 мільярда євро. Навіть по телефону німецький фермер може отримати стотисячний кредит під заставу землі, якою володіє.
— Ось ми, Богдане Степановичу, підійшли до цікавого запитання: як ви ставитесь до продажу землі?
— Я вважаю, що є два шляхи реформування: радикальний, що застосовано в Польщі, і поступових перетворень. На жаль, ця “поступовість” у нас перетворилася в агонію — ніхто нічого кардинально не хоче міняти. Ми вже наробили біди, оскільки у нас не створені на ділі спілки співвласників майна з спостережними радами. На жаль, були облудним шляхом — через продаж за безцінь акцій — передані в приватні руки елеватори, комбікормові заводи, маслозаводи, які споруджено на пайові внески. У США фермер спокійно відправляє зерно на елеватор, бо його не обдурять, там є його частка.
Я це веду до того, що землю, поки не пізно, треба продавати за визначеною ціною, прозоро і гласно, а для цього слід підготувати законодавчу базу, наприклад, п’ять років не міняти правил продажу. Так, соціальне розшарування почнеться, але можливість закласти землю для одержання кредитів призведе до важливих зрушень на селі. Власне, в усьому цивілізованому світі трохи більше п’яти відсотків селян забезпечує продовольством країну. Свою нішу займуть крупнотоварні сільгосппідприємства, які матимуть потужну техніку, продаватимуть елітне насіння тощо. Думаю, що частина населення перейде на працю в сферу послуг. До речі, замість управління сільського господарства будуть діяти дорадчі служби, які відіграватимуть велику роль у пропаганді нових технологій.
— І все-таки це в майбутньому. Що нам готує нинішній рік?
— Порадував виступ заступника міністра на раді фермерів України, який сказав, що коли буде державна дотація на гектар ріллі, то виділятимуться кошти абсолютно всім однаково — і великим господарствам, і дрібним. Прикро, але якість зерна цього року буде низькою. Уряд задекларував ціну за тонну зерна третього класу 780 гривень з ПДВ. Це замало. Думаю, що рада великих приватних господарств (до речі, я ставлюсь до неї з великою повагою) разом з нашою асоціацією внесе свої пропозиції. До речі, в Америці ціна на зерно декларується на п’ять років наперед. Абсолютно неправильно, коли на всю країну починають називати кількість ще не зібраного врожаю зернових, що впливає на ціни. На цьому ми вже позаторік “погоріли”.
— Богдане Степановичу, колись було таке визначення як “культурний господар” на селі. Чи це відноситься до фермерів, чи в пошані ці люди в односельчан?
— Якщо фермер не дурить, не пиячить, на високому рівні і відповідально веде свою господарку, то користується великою повагою. Здебільшого фермери мають значний вплив на громадську думку. Так завжди було в українському селі, хоч, звісно, були і глитаї, образи яких змалювали письменники. Людина має власне поле — має незалежну думку. Якщо на керівників крупних господарств можна якимось чином “натиснути”, то на фермерів — зась.
Влада боїться приватних господарів, бо не може їх купити. Якби влада хотіла справді демократичного розвитку країни, то прислухалася б до думки, пропозицій приватних господарів, громадських організацій. Їх просто ігнорують. Ось на сесії обласної ради було прийнято багато програм розвитку сільського господарства, але малим приватним власникам якщо буде виділено п’ять відсотків коштів, то це вже добре. В управлінні сільським господарством за роки незалежності нічого не змінилось — міністерство, чиновники з верху до низу. Аграрне лобі у Верховній Раді лише декларує виділення додаткових коштів, а селяни перебувають у зашморгу від врожаю до врожаю.
Єдиним урядом за роки незалежності України, при якому селяни відчували себе економічно незалежними, був Кабінет Міністрів Віктора Ющенка. За останні роки село поставлено на коліна, ціни на матеріально-технічні засоби диктують, закупівельні — також, тому село з нетерпінням чекає позитивних змін, братиме активну участь у виборах Президента України.
Вів бесіду Олександр НАГОРНИЙ.