Щоб не їхати на закордонні заробітки, Микола Конах взявся шити хомути та кінну збрую - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.48
Щоб не їхати на закордонні заробітки, Микола Конах взявся шити хомути та кінну збрую

Волинь-нова

Щоб не їхати на закордонні заробітки, Микола Конах взявся шити хомути та кінну збрую

Академічний тлумачний словник української мови пояснює: лимар – це майстер, який виготовляє шкіряну збрую. Давній народний промисел має тисячолітню історію. Як не прикро визнавати, нині небагато залишилося фахівців, здатних пошити класичний хомут та упряж. Один із них – житель села Седлище Любешівського району Микола Конах, котрий уже понад 20 літ як освоїв це ремесло. Щоправда, останнім часом попит на такі вироби значно знизився. Пояснення дуже просте: хазяйновиті волиняни пересіли на трактори. А хто до цього не був господарем, тому хомута для коня і нині не треба

Кость ГАРБАРЧУК


Кичка повинна бути гладенькою
Пан Микола запрошує у свою майстерню, яку він обладнав у старій дідовій хаті.
Цікавлюся у лимаря, що спонукало його зайнятися цим незвичним та рідкісним ремеслом, адже навіть не в кожному районі є такі умільці.



Якщо зробити ктчку зі складками та зморшками, то натре коневі груди.



— Прийшов із армії у 1995–му. Мені було 20 літ, – пригадує майстер. – Пам'ятаєте ті кризові часи, коли люди не мали роботи, а хто працював, то по півроку не отримував зарплату? Наш дід, нині покійний, тримав коника. Але зносилася й порвалася збруя. Він нам показав, як пошити нову. Спробували зі старшим братом Валентином – спочатку вручну, тоді ще не мали ніяких інструментів. У нас вийшло, ще й непогано. Стали працювати вдома. Поцікавилися на ринку, чи треба людям таку упряж. Завдяки цьому нам не довелося їхати на заробітки. Це допомогло вижити в той скрутний період.
Як пояснює Микола Конах, для кінної збруї основна сировина – якісна теляча шкіра. Щоб закупити таку, їздили в Полтавську та Кіровоградську області. Спершу на ринку торгували тільки віжками та шлеями. А люди цікавилися, чому немає хомутів. Вони ж не знали, як пошити. Треба взяти готового й подивитися, як він зроблений. Того старенького, що був у них вдома, дід не дозволяв розбирати. То вони попросили в сусіда: розпатрошили, все переміряли та знову зшили, він став ще кращий, ніж був. Отак зробили свій перший хомут. З часом стали вправними та досвідченими майстрами. За словами пана Миколи, в роботі немає особливих секретів. Важлива деталь у хомуті – шкіряна прокладка, яка називається кичка, або хомутина. Вона повинна бути ідеально гладенькою. Якщо зробити зі складками та зморшками, то натре коневі груди. Їм підказав батько, що потрібно намочену шкіру натягнути на форму. Коли кичка висохне, то стане рівненькою.


Гарантія якості: поки шкіра не зітреться
— Хочу наголосити, що цю справу я розпочинав не сам, – додає пан Микола. – Крім Валентина, ще допомагали двоюрідний брат і кум. Ми працювали єдиною командою. Вже так наловчилися, що за три години могли пошити хомут. Люди часто запитували про гарантію: від трьох до п'яти років, поки шкіра не зітреться. А якщо берегти, то прослужить і довше, – пояснює майстер.
Їхні головні клієнти — жителі північних районів Волині, бо в інших використовують шлеї замість хомутів. Як пригадує Микола Конах, колись мали цікаве замовлення від Кузнецовської атомної станції. У кінному клубі АЕС тримають породистих скакунів, які беруть участь у змаганнях з верхової їзди. Для них шили комплекти оригінальної збруї. Ще кільком відомим на Волині людям також виготовляли упряж та сідла. У 1990–ті роки, коли існували колективні господарства, були замовлення із колгоспів Горохівського району.
Пан Микола став підприємцем, платив податки, але той період закінчився, нині немає на такий товар попиту. Люди тримають менше коней. Якщо взяти навіть їхнє величезне село, то більшість господарів перейшли на техніку – купують трактори.
— Зараз цим ремеслом мало займаюся, – пояснює мій співрозмовник, – але ще приїжджають люди й просять, щоб пошили збрую чи хомут. Тоді до справи в основному береться брат, він вже на пенсії й має більше часу.
— А волинська співачка Галина Конах не ваша родичка? – цікавлюсь у сільського майстра.
— У нас в родині аж три Галини Конах: наша мама, моя дружина й співачка – це дочка мого рідного брата Валентина.
Запитую, чи тримає коней сам майстер кінної збруї Микола Конах?
— Зараз не маю, але думаю завести. Тільки не для того, щоб городи орати. Тепер стало модним кіньми на весіллі молодят возити, – відповідає підприємливий та працьовитий волинянин, який власним прикладом показав, що заробляти гроші можна й вдома.
Цікавлюся, чи є кому передати свою майстерність та досвід.
У мене дві доньки. Старша навчається у Львівському лісотехнічному університеті, а менша – десятикласниця. Передати нема кому, але навчити можу будь-кого, нехай зголошуються, аби було бажання освоїти таке ремесло, – посміхається майстер хомутів та збруї.