А СЕЛЯНАМ ВСЕ ОБІЦЯЮТЬ... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 32.19

А СЕЛЯНАМ ВСЕ ОБІЦЯЮТЬ...

Інтерв’ю з головою приватно-орендного сільгосппідприємства «Русь», що у Мирному Горохівського району, депутатом обласної ради Романом Притулюком почалося з його телефонного дзвінка: «Приїдьте, бо вже нема терпцю, на все те дивлячись, мовчати...»

Коли ж буде нормальний ринок для збуту сільгосппродукції?

Інтерв’ю з головою приватно-орендного сільгосппідприємства «Русь», що у Мирному Горохівського району, депутатом обласної ради Романом Притулюком почалося з його телефонного дзвінка нашому власному кореспондентові в Горохові. «Приїдьте, — попросив, — бо вже нема терпцю, на все те дивлячись, мовчати і хочу все, що наболіло, сказати для «Волині». Розмова продовжилася у Мирному, на току сільгосппідприємства.
— Зібрали в цьому році гарний урожай зернових, — зазначив Притулюк, — такий, що будь перед ким не гріх похвалитися. Після цих жнив тільки радіти і про сівбу озимих належно дбати, але нема радощів, важко на серці. Мабуть, найгірше, коли бачиш, що твоя робота наче нікому не потрібна. От і з сьогорічним зерном — то взагалі ніхто його не купує, то ціни скинули до таких, що жодні виробничі затрати не виправдуються. Владці кричать, що по 700—800 гривень за тонну пшениці селяни отримують, а її вже давно за такою ціною ніхто не бере. Аби по 450—500 вдалося продати. Минулого року класність зерна, від чого й ціна залежить, визначали за вмістом клейковини. Тепер нововведення — за вмістом білка. Що хоч придумають, аби тільки не заплатити гроші. Надурюють те бідне село, на чому тільки можуть.
— Про негаразди в сільському нинішньому житті «Волинь» вже писала не раз і, мабуть, не раз іще доведеться про них їй писати. Але скажіть, Романе Васильовичу, в чому ж, на вашу думку, причина, що їх, тих негараздів, ніяк не меншає?
— Я вже неодноразово говорив і не тільки я один, але ніхто із тих, хто у владних верхах вирішує долю села, цього не чує, то повторю: допоки не буде запроваджено у нас на сільгосппродукцію, хоч на половину від загального обсягу її виробництва, державних замовлень, до тих пір село буде входити у щодалі більші збитки, буде загибати. Треба, щоб селянин знав наперед, скільки чого він має виробити і за якою ціною вироблену ним продукцію, принаймні ту, на яку одержано замовлення, у нього буде закуплено. Щоби він орієнтувався завчасу, скільки і чого має сіяти, скільки і чого має вирощувати. Якщо нашій державі і нашому урядові не потрібна наша продукція, слід так і сказати. Не треба зерна, скажіть, що не треба. Не треба м’яса, вигідніше для когось, щоби завозилося воно з-за кордону, — теж скажіть. Бо нащо люди мають горбатитись біля тої роботи?!
Для того, аби селянин не опинявся кожного разу в прорахунку, щоби міг планувати свою роботу економічно, він повинен знати від урядових служб і те, за якою ціною упродовж сільськогосподарського року матиме змогу купувати міндобрива, той же бензин, солярку. Щоб, вкладаючи у виробництво певні ресурси, чітко бачив, що він буде від того мати і чи потрібно ті ресурси в ту чи іншу галузь виробництва вкладати взагалі, чи не краще її скоротити або й згорнути. Мені здається, саме такою роботою, разом із службами економічного аналізу та прогнозування, і повинен займатися уряд, якщо він дійсно дбає про розвиток села. Але цього нема. Нам от зараз кажуть: «Ви хоч озимину посійте, хоч не скоротіть площ”. Але ніхто не каже, що з того будемо мати. Якщо тільки одну замороку та збитки, то, може, треба подумати і над тим? Який резон сидіти при повних коморах зерна без вільної копійки для тої ж, скажімо, осінньої сівби?
— І що, не вдалося нічого з одержаного цього року врожаю продати?
— Частину продали в регіональний фонд. За нормальною, як то кажуть, ціною. Але ж — тільки незначну частину! Решту зібраного вирішили було зберігати на складах хлібоприймального підприємства у Сенкевичівці. Але порахували і вийшло, що, аби за зберігання розплатитися, то нам і зерна того може не вистачити. Тепер возимо назад. Соваємося з ним, як дурень зі ступою. Вигідного збуту нема. Ціна, яку нам за класну пшеницю тепер пропонують, не набагато вища від ціни на картоплю. А маємо ще на продаж насіння конюшини, ріпаку, маємо розторопшу. Виходить, нікому нічого не треба? Знаєте, я і за СРСР був головою колгоспу. Тоді, скільки б чого не виробив, усе кудись ішло, наче у прірву. Ніяк не могли когось нагодувати. А тепер що, всі вже все мають? По радіо передали он — селяни України виробили 35 мільйонів тонн зерна, а держава закупила у них 1,2 мільйона тонн. Хіба то не глум?
Я не думаю, що потреби в нашому зерні чи нашому м’ясі так різко скоротилися. Причина тут в іншому. І чомусь здається, що насамперед вона криється усе ж таки у байдужості до села з боку вищої нашої влади, з боку уряду, котрий мусив би здійснювати якийсь регуляторний вплив і на цінову політику, і на організацію ринків збуту. Але одне — на словах і зовсім інше – на ділі. От і знову ціни на всю промислову продукцію виросли, а на сільськогосподарську — навпаки. Це при тому, що у нас начебто нечувано, ну, просто уся Європа заздрить, обсяги виробництва промислової продукції зросли, а значну кількість сільгосппродуктів усе ще завозимо з-за кордону. Хіба не парадокс?
— Весною нинішнього року багато говорилося про впровадження для села пільг на пальне та міндобрива, про доплати за високу вгодованість худоби, про...
— От і я кажу, що говорилося багато. Весною поставили пільгову ціну за кілограм солярки 1,8 гривні, тоді, як ринкова його ціна була 1,3 гривні. А через два тижні вже ринкова ціна підскочила до двох гривень. Так, наче би той, хто пільгу визначав, той і ціни на ринку накрутив. А тепер взагалі про жодні пільги на пальне мови, здається, нема. Скільки ж то похвальби було на адресу Кабінету Міністрів за те, що стабілізували ціни на бензин! А виходить, що стабілізували їх для тих, хто їздить на “крутих” іномарках, котрим потрібне високооктанове пальне. Бо лише за останні тижні бензин А-76, яким вантажівки заправляємо, із 2,35 подорожчав до 2,6 гривні за літр і цілком можливо, що й далі буде дорожчати. Весною ж за той бензин платили по 1,28—1,3 гривні. Така ось, як бачите, стабільність. При тому, що і якість цього бензину стала гіршою.
Виростили непоганий урожай цукрових буряків, але нема і в цій галузі сподівання на щось добре. Заводи ж розраховуються за здану сировину цукром, а нам на продаж того цукру — жорстке обмеження, бо не сільськогосподарська продукція. Де брати гроші для відтворення виробництва? Зараз мені тільки для того, щоб протруїти перед посівом насіння озимої пшениці, треба 70 тисяч гривень! А щодо додаткової платні за високу вгодованість худоби, то ви тільки подивіться, як усе хитро! Збільшили доплату до 1,3 гривні за кілограм і тут же зменшили закупівельну ціну на 1,1 гривні. Що для нас з того всього вийшло? Але коли доплату підвищили, то радіо й телебачення захлиналися хвальбою урядові, а коли закупівельну ціну знизили — тихо усе.
— Які ж ваші прогнози? На що можна сподіватися сільгоспвиробникові?
— Знаєте, я, було, думав, що в підготовці до президентських виборів нинішній уряд, нарешті, щось таки для села зробить. Але тепер у це вже не вірю. Коли ж нічого не зміниться і після виборів, то навіть сильним ще сьогодні крупнотоварним сільгосппідприємствам (у Горохівському районі, разом із нашим, таких зосталося тільки чотири) прийде край. І то не лише моя думка.
Вів бесіду Петро БОЯРЧУК.