«Я не міг милуватись Детройтом і Х’юстоном, останнє місто, яке бачив, — Волноваха…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.89 € 31.63
«Я не міг милуватись Детройтом і Х’юстоном, останнє місто, яке бачив, — Волноваха…»

Волинь-нова

«Я не міг милуватись Детройтом і Х’юстоном, останнє місто, яке бачив, — Волноваха…»

Світанок 22 травня 2014-го для Василя Кропиви із села Рокині Луцького району, як і для багатьох його побратимів із 51-ї окремої механізованої бригади, став чорним. З того дня хлопцеві не розвиднілось і досі. У 22 роки він втратив зір, дивом виживши під час нападу проросійських сепаратистів на блокпост. Допомагають юнакові повернути барви світу небайдужі люди в Україні і за її межами

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

 


Кричало серце: «Прости, сину…»
Василя мобілізували 8 квітня. Тоді бузок ще не цвів. А тепер його розквітлі галузки наповнюють кімнату п'янким ароматом, але не можуть потішити очі хлопця. Чує Василько лагідний мамин голос, але скучає за її усмішкою. Забігала вранці кохана дівчина — якби міг, годинами дивився б на її миле личко. І дворічного племінника, який не злазить із рук, кортить побачити, кажуть, схожий на дядька…
Йому важко жити у темряві. Але хлопець не нарікає. Знає: та розстріляна весна стала останньою для 18 його побратимів, а десятки бійців, з якими стояв на блокпосту під Волновахою, зазнали не менш страшних ушкоджень.

 

 

 

Коли керівник Центру допомоги учасникам АТО Юрій Дмитрук запропонував ще раз поїхати на лікування за кордон, схопилися за такий шанс, як за рятівну соломинку.

 

 

— Щороку цього дня поминаємо тих, хто загинув. Добре, що встигли повернутися з Америки. Як переніс переліт? Нормально, я ж десантник.

 

 

— Інші батьки дітей від армії відкуповували, а наш Василь відслужив, не ховався. Не раз, як сиділа біля його ліжка після чергової операції, то серце кров'ю обливалося, кричало: «Прости, сину, що пустила на війну». Але як надивилася в госпіталях на інших скалічених хлопців, то тепер боюсь Бога гнівити. Молю Господа, аби допоміг повернути Василеві зір, — тихо каже мама Люба.
Згадує, з яким жахом довідалася про бійню під Волновахою, як шукала сина, а його прізвища у списках військовослужбовців не було. За півтора місяця не встигли внести. Як боялася, довідавшись, що поранений Василь у госпіталі в Донецьку, де українські бійці не могли бути в безпеці. І як спішила до нього в Одесу, куди скерували хлопця з огляду на необхідність високоспеціалізованої офтальмологічної допомоги.
Осколки з посічених рук і ніг видалили, та рани довго не гоїлися. Але найбільша біда — з очима. Десятки консультацій фахівців з Одеси та Києва, численні обстеження, шість серйозних операцій, не рахуючи поточних хірургічних втручань, і — присуд: ліве око врятувати неможливо, праве вимагатиме тривалого реконструктивного лікування у спеціалізованій клініці за кордоном.

 

 

Шукали порятунку в Польщі й Сербії, знайшли дорогу і за океан
Доля пораненого хлопця хвилювала не тільки його батьків, родину. Намагалися допомогти Василеві волонтери, відгукнулися на оголошення про збір коштів на лікування благодійні організації.
— За підтримки головного лікаря Центру хірургії ока професора Загурського в Луцьку Тетяни Єремеєвої вдалося потрапити на прийом до фахівців польської клініки. Потім була поїздка до Сербії, де сина прооперував американський хірург-офтальмолог. На це пішла чимала сума, яку збирали всім миром. Левову частку грошей виділили благодійний фонд «Волинь-2014» і керівництво будівельної фірми СУ-536, де працює муляром чоловік. Була велика надія, що пересадка рогівки пройшла успішно, далі дійде черга до кришталика й райдужки, і зір хоч частково відновиться. Але рогівка помутніла, не прижилася, — зітхає Любов Степанівна, яка за три роки на зубок вивчила ази офтальмології.

 

 

 

Пощастило, що у Х'юстоні нас прийняла українська родина — Зіновій та Ольга Дуби, їхні діти, які в усьому допомагали, півроку нами опікувалися. Довіку не забудемо доброту цих людей.

 

 

Столичні лікарі–світила розводили руками: зробили все, що в силах; у клініці Філатова в Одесі пояснювали: вичерпали всі можливості, та й на що сподіватися при атрофії зорового нерва. Професор Вальдерс із Прибалтики два роки тому безкоштовно протезував ліве око хлопця. Після проведеної пластики розірваних повік, з очним протезом виглядає Василь майже так, як до поранення. Красивий, високий, міцної статури. Удома, де все рідне і знайоме, він легко дає собі раду. Пристрастився до аудіокниг, аж плеєр «згорів», задумується над тим, щоб здобути освіту.
Хтось на його місці, може, опустив би руки, змирився із втратою зору. Але не Василь і не його батьки. Коли керівник Центру допомоги учасникам АТО Юрій Дмитрук запропонував ще раз поїхати на лікування за кордон, схопилися за такий шанс, як за рятівну соломинку.
— Розмова була торік на День Незалежності, коли сина запросили на урочистості до Києва, — згадує жінка. — А через якийсь час нам зателефонували, що відгукнулися засновники благодійного фонду «Відродження українського солдата» із США. У Сербію Василя і мене возив зять легковим автомобілем, якого надав директор фірми, де він працює. А за океан так легко не дістанешся. Я зі своїм високим тиском побоялася летіти, тож супроводжував батько.
Відпросився з роботи. Думали, через місяць повернемося, а пробули в Америці майже півроку, — каже Андрій Анастасійович, гортаючи пухкенький записник із прізвищами й іменами представників української діаспори, з якими вони за цей час поріднилися.

 

 

«Від нас кланяйся, Васильку, Україні…»
— Засновниця фонду українка Ірина Ващук живе у Філадельфії, але має багато помічників у різних містах. Було домовлено, що Василя лікуватимуть у Детройті. У цьому місті велика наша діаспора, що гуртується навколо православної церкви і отця Маріо, який дуже шанує своє українське коріння. Але лікар, на котрого покладали надію, провівши обстеження, відмовився оперувати з огляду на високий ризик, — розповідає батько.
— Два тижні ми жили у подружжя Кривченків у Детройті й вирішували, як бути далі. Мені пропонували пройти курс реабілітації в Огайо, де незрячі призвичаюються орієнтуватися на місцевості з допомогою спеціально навчених собак. За кордоном це дуже поширено. Але я не міг так легко здатися, — підхоплює розмову Василь. — Тоді прийшло повідомлення від Наталії Мейєр із Х'юстона, вона розповіла про професора Ендрю Лі, який погодився мене прийняти.
Консультацію і обстеження професор провів безкоштовно. Десятки разів до того лікарі здійснювали ультразвукове дослідження, але тільки у Х'юстоні виявили, що в оці ще залишилися осколки, які давно було необхідно видалити. Ендрю Лі підтвердив, що ризик високий, ушкодження дуже серйозні. Але Василеві втрачати не було чого, він із нетерпінням ждав операції. Хоча чекати довелося довго. ЇЇ призначили аж на 13 квітня.
— У США інша система охорони здоров'я. В Україні все можна вирішити за гроші: хто краще «простимулює» лікаря, для того черг нема. А там страхова медицина, ніхто не лежить у стаціонарі тижнями, персонал дуже ввічливий, а у висококваліфікованих спеціалістів графік роботи чітко розпланований надовго наперед. Пощастило, що у Х'юстоні нас прийняла українська родина — Зіновій та Ольга Дуби, їхні діти, які в усьому допомагали, півроку нами опікувалися. Довіку не забудемо доброту цих людей, — з вдячністю каже пан Андрій.
У Х'юстоні відзначав Василь своє 25–річчя. Як згадує, йому влаштували гарне родинне свято. Разом із українськими благодійниками волиняни провідували інших поранених співвітчизників, які теж прибули за океан на лікування. Хлопець приїхав додому сповнений вражень, але все ж повертається до головної теми:
— Час від часу мене запрошували у клініку на консультації, я познайомився із хірургами, що погодилися зробити по суті дві операції за один раз, аби зменшити загрозу ускладнень. Доктор Пандит узявся видалити осколки, зняти лазером рубці, які утворилися на оболонці ока після багатьох попередніх втручань. А тоді доктор Вайкофф мав пересадити рогівку. Так, зрештою, все й відбулося. Мені сказали, що результати лікування, можливо, відчую через 3—6 місяців, бо осколки, які я носив в оці майже три роки, спричинили серйозну проблему. Зрозуміло, такі операції дороговартісні. Тому ми дуже вдячні благодійникам із фонду «Відродження українського солдата», котрі взяли на себе всі витрати.
«Від нас кланяйся, Васильку, Україні», — такими словами проводжали батька зі сином люди, які стали для них рідними. А мама Люба зі сльозами на очах у відповідь просила передати: «Молюся за всіх, хто перейнявся нашою бідою і простягнув руку допомоги».

 

 


Доктор Пандит із офтальмологічної клініки охоче погодився сфотографуватися на згадку
з Василем Кропивою та його батьком.

 

 

 

 

У родині Зіновія Дуба (зліва) батька з сином прийняли як рідних.