У любешівських Ветлах учителі уміють приручити птахів

У Ветли закохуєшся з першого кілометра їзди по рівній дорозі з райцентру до села. Тут мешкають і не втекли в місто мої давні студентські друзі Любов Гаць, Сергій та Юля Василькови,яких не бачила хтозна–скільки років. Вони й познайомили мене зі своїми вчителями Анатолієм та Надією Ткачуками, бо вважають, що з їхньої родини можна брати приклад

Лариса ЗАНЮК

ХОЧ ДИСЕРТАЦІЙ НЕ ЗАХИЩАВ, ДАСТЬ ПОРАДУ І НАУКОВЦЮ
Анатолій Семенович, як справжній дослідник птахів, міг би працювати у науково–дослідному інституті орнітології, захистити дисертацію десь у столичному виші, але обрав дорогу вчительську. І просто, без амбіцій на Любешівщині у ветлівському куточку недоторканої природи, що по–сільському називають Жабокряками, спостерігає за поведінкою голуба–припутня та фіксує час прильоту й відльоту місцевих лелек. Його спостереження стали у пригоді не одному столичному світилові науки, бо знайомий з пернатими не з книг, а особисто. Ось посеред обійстя обжили гніздечко лелеки, а за хатою, у гіллі яблуні, поселилися дикі голуби.

Сиділа б отут, у тіні дерев біля оселі привітних учителів, закоханих у квіти, птахів, онуків та одне в одного, слухала б їхні розповіді, бо не скаржаться на важке вчительське і сільське життя, а радіють, що дочекалися сина з АТО, що є саме так, як є.

— Зовні голуб–припутень схожий на горлицю, але має своєрідний візерунок. Пара таких поселилася у нашому садку, — розповідає вчитель про птахів, яких узявся досліджувати. — Вони вже звикли до мене і приймають як свого. На городі працюю, а вони біля мене дзьобають, особливо квасолю люблять.
Понад 20 років веде чоловік свою науково–дослідницьку роботу. Співпрацює з кафедрою зоології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, з Товариством охорони природи та Канівським заповідником, бере участь у всеукраїнських обліках птахів. Уже десять років на пенсії, 28 літ віддав Ветлівській школі.
— Разом із учнями на уроці біології якось описували лелеку. Не на оцінку, а на прохання кафедри зоології Київського університету, — розповідає Анатолій Семенович, як починалися перші спостереження за птахами. — Ми визначили точну дату прильоту й відльоту, кількість зграй, особин у зграї, напрямок руху, особливості поведінки тощо. Згодом надійшло завдання від Товариства охорони і вивчення птахів України та Канівського заповідника. І зараз спостерігаю за осінніми та весняними перелітними птахами, беру участь у всеукраїнських зимових обліках пернатих, водоплавних та коловодних (лебедів, чапель, диких качок, сірих журавлів). Фіксую, які птахи прилітають першими, описую їхню поведінку…
На перший погляд, може, й дивно: як за сільською роботою та й досліджувати птахів небесних? Анатолій Семенович пояснює:
— Бо я згодувався серед природи, тому й люблю її, як щось дуже рідне, і помічаю те, на що інші не звертають уваги. У птахів і людям є чому повчитися.
А господарство у Ткачуків, до речі, немаленьке: дві корови, кінь, кури. Окрім цього, Анатолій Семенович цікавиться садівництвом. Щеплювати дерева його кличуть з усього села. З ним можна порадитися, як обрізувати гілки, формувати крону, одне слово — правильно доглядати за деревами.
— Якщо кільце напливу перерізати, — показує Анатолій Семенович щеплену грушу, — буде загнивати, потрібно поверх кільця різати, рівно і гострим ножем. А місце відрізу садовим варом замастити, — повчає чоловік і веде мене до своїх улюбленців: — Алича «Кубанська комета» — найкращий сорт! Придбав її в одного садівника, який працює вчителем музики, а цікавиться деревами…
«Часто людину приваблює щось зовсім протилежне її фаху», — міркую і намагаюся не забути назву аличі, що рекомендує господар.

ОДЯГНУЛА ВСЮ РОДИНУ У ВИШИВАНКИ
Надія Степанівна слухає чоловікові розповіді про птахів та нові сорти яблунь, а гачок із ниткою у її руках творить нові сантиметри мережив. Ця нитка здається безкінечною. Бо хоч і завершує майстриня виріб, уже починає інший. Тому скатертин і серветок у Надії Степанівни вистачає і для себе, й для родичів. Тож якби задумала всі розстелити — заслала би ними подвір’я і ще гектар городу. Та жінка залюбки роздаровує їх на дні народження. У гардеробі її чоловіка, трьох синів, двох невісток та внуків — завжди оригінальний одяг. Дарма спочатку здивувалася, що вони всією родиною у вишите вбралися — цього одягу вистачить і на щодень носити. Увесь той крам тішить око і самій майстрині. Каже, на синові заручини всіх родичів зодягнула у вишиванки. Невістка Олена тепер теж пособляє свекрусі, бо вміє шити–кроїти. Попри господарку з коровами, свинями й курми та ще й стоси учнівських зошитів, які вже чотири десятки років носить додому вчителька математики Надія Ткачук, вона знаходить час і на вишивання, і на в’язання.
— Скільки вже ниток перевела, — сміється Надія Степанівна. — З десяти років в’яжу, ще як гуси пасла. Спочатку мама довіряла мені гарунки плести (низ до рушників та простирадл. — Авт.), а вже студенткою сама собі модний одяг в’язала.
Поряд внучка Віка повертається на всі боки, аби я роздивилася краще її вишивану сукню, а бабуся демонструє різні кофтинки, болеро, шапочки, що сплела для своїх улюблених внуків.
— Із цілою скринею приданого їхала до мене дружина з іншого кінця села, — втручається в жіночу розмову Анатолій Семенович. І хвалиться, що таку майстриню давно собі пригледів, може, й тоді, як гуси пасла.
А хатинка Ткачуків, що потопає у квітах, видає ще одне кохання господині — різнокольорові гібіскуси, що змагаються попід плотом у красі поміж собою. Надія Степанівна веде мене у квітник і так лірично розповідає, аж дивуюся, уявляючи її такою на уроці математики — серед формул, іксів та ігреків.
Зізнаюся, іще б надовше залишилася у цих ветлівських Жабокряках. Сиділа б отут, у тіні дерев біля оселі привітних учителів, закоханих у квіти, птахів, онуків та одне в одного, слухала б їхні розповіді, бо не скаржаться на важке вчительське і сільське життя, а радіють, що дочекалися сина з АТО, що є саме так, як є. А редакційні колеги підганяють дзвіночком: пора їхати. Хоч так затишно тут у вас, ветлівчани, у вашому куточку любові.

НЕЙМОВІРНО СМАЧНИЙ СИРНИК ВІД НАДІЇ ТКАЧУК
500 г сиру,
4 яйця, 150 г цукру,
100 г вершкового масла,
цедра лимона, 1 склянка родзинок,
1 столова ложка манки, 1 столова ложка крохмалю, дрібка солі, ванілін.
Помадка:
1 столова ложка вершкового масла, 2 столові ложки какао,
2 столові ложки цукру, 2 столові ложки сметани.
Сир двічі пропустити через м’ясорубку, жовтки збити з цукром та сіллю до білого кольору. Сир, родзинки і вершкове масло змішати, додати цедру лимона, манку, крохмаль та жовтки. Білки збити на піну й теж влити у масу. Викласти на встелену пергаментом форму. Випікати 50 хвилин при температурі 190 градусів. Для помадки все розмішати та довести до однорідної консистенції на невеликому вогні. Охолоджений сирник викласти на блюдо, полити помадкою та поставити в холодильник на декілька годин.