У селі Брониця до спору за земельні ділянки, які є городами кількох десятків членів “Злагоди”, підключилась і районна влада. Непокірних селян подали до суду...
П’ятирічне протистояння між сільськогосподарськими виробничими кооперативами “Перемога” і “Злагода” Камінь-Каширського району, про яке писала газета “Волинь” в одному з серпневих номерів, закінчилося судовим процесом. А зініціювала його... райдержадміністрація. Вона звернулась у районний місцевий суд з позовом до сорока представників “Злагоди”, щоб вилучити в них так звані спірні земельні ділянки, зайняті городами. І суд задовольнив позов. Відповідачі ж вважають це рішення необгрунтованим і незаконним. Тому й оскаржили його в апеляційному суді області.
ХТО СПРОВОКУВАВ КОНФЛІКТ? Влітку до нашої газети із скаргою звернулась група жителів села Брониця Камінь-Каширського району, зокрема, колишній голова сільської ради Юрій Федчик, Василь Мельник, Надія Кузьмич, Ганна Федчик, Віктор Мартинюк, Володимир Балацький, В’ячеслав Нікітчук та інші. Людей вкрай обурило те, що 26 березня 2003 року сільська рада з ініціативи сільського голови Анатолія Власюка прийняла рішення про внесення змін до схеми паювання земель колишнього КСП “Перемога”, затвердженої сесією сільської ради ще 30 березня 2000 року. Народні обранці без будь-якого обгрунтування виключили із схеми поділу 125 гектарів земель, що знаходяться в урочищах Вір’янський Мох, Приворокомлівське, Вріховець та Лють. Натомість до цієї схеми включили 94-гектарну площу, зайняту під людськими городами. Цим рішенням сільська рада, по суті, вилучила у людей городи. Відповідне розпорядження про передачу земель у натурі, включаючи й людські городи, в приватну власність членам СВК “Перемога” видав голова райдержадміністрації Володимир Мирка. Лідер “Злагоди” Юрій Федчик та його однодумці забили тривогу. Були і в районній, і в обласній прокуратурах. Але там, за їхніми словами, справедливості не знайшли. Відтак день у день їздили то в облдержадміністрацію, то в обласне управління земельних ресурсів, то в райдержадміністрацію. Але тільки заступник голови облдержадміністрації Галина Якимчук стала на бік скаржників і пообіцяла їм допомогти. Зрештою, саме за її вимогою голова райдержадміністрації Володимир Мирка своє ж розпорядження про передачу земель у натурі невдовзі скасував. Для приватизації селянами отих спірних земельних ділянок, як з’ясувалося, потрібна була згода сільської ради. Тепер уже до неї посипались заяви на приватизацію згаданих городів. Проте й цього разу сільський голова Анатолій Власюк повів себе досить дивно. Він поставив на голосування питання про відмову в приватизації земельних ділянок. Його позицію, щоправда, підтримали лише сім депутатів з сімнадцяти. Але трохи згодом люди дізналися, що сільський голова подав у райдержадміністрацію сфабриковане рішення сесії... про відмову заявникам у приватизації спірних земельних ділянок. Така зухвала поведінка Власюка неабияк обурила депутатів. І вони добились 17 вересня скликання ще однієї сесії ради, яка прийняла рішення на користь членів кооперативу “Злагода”. ПОКАРАННЯ ЗА НЕПОКОРУ? Тим часом ідея покарати непокірних з’явилася у заступника голови райдержадміністрації Григорія Супрунюка. Він поїхав у Броницю з адвокатом Іваном Бєльським, щоб взяти участь у загальних зборах членів СВК “Перемога”. Щоправда, назвати ці збори загальними складно, адже, за словами Юрія Федчика, у залі було не більше п’ятдесяти чоловік з 394. Але це аж ніяк не завадило керівництву порушити клопотання перед головою райдержадміністрації про вилучення у землекористувачів спірних земельних ділянок у судовому порядку. Позов за підписом Григорія Супрунюка було пред’явлено відразу аж до сорока представників “Злагоди”. Він просив суд зобов’язати відповідачів звільнити займані ними спірні земельні ділянки, не чинити перешкод у користуванні цими ділянками, а також визнати недійсним рішення Броницької сільської ради від 17 вересня цього року. Відповідачі позовні вимоги не визнали, бо вважають їх абсолютно безпідставними. Але суддя районного місцевого суду Олександр Гончарук, який головував на засіданнях, заслухавши пояснення сторін і дослідивши подані ними докази, заявлений позов, як не дивно, задовольнив повністю. З таким рішенням райсуду всі сорок відповідачів, більшість з яких, до речі, це пенсіонери, вдови та інваліди, категорично не згідні. Адже ним, по суті, позбавлено людей їх законних городів. А значить — засобів для існування. Бо якщо вилучити спірні земельні ділянки, то у Сергія Брика, скажімо, залишиться тільки чотири сотки городу, Юрія Демедюка — 12 А в Ірини Рудчик, Степана Мацика, в якого на утриманні десять дітей, та у Феодосії Сидорчук не зостанеться жодної сотки поля. Хоч Земельним кодексом для ведення особистого селянського господарства кожному передбачено до двох гектарів землі. Питається, як цим сім’ям вижити, якщо інших ділянок їм не запропонували? Адже й земельних паїв ні в кого з них немає. У ліквідатора Чорнобиля Віктора Мартинюка, наприклад, дванадцять неповнолітніх дітей. Як їм бути, якщо залишиться тільки 19 соток скупого піщаного поля? Але повернемося до рішення райсуду. Задовольняючи позов райдержадміністрації, суд виходив з того, що оскільки згідно з рішенням Броницької сільської ради від 26 березня 2003 року спірні земельні ділянки включені до розпаювання, як це й було передбачено проектом роздержавлення земель, то 394 власники земельних часток (паїв) порушили питання про видачу їм державних актів на право власності на землю. А оскільки будь-якого рішення про надання відповідачам у користування земельних ділянок не приймалося, то користування є незаконним. З даним висновком суду ніяк не можна погодитись. Адже протягом тривалого часу — від десяти до тридцяти і більше років — власники городів сумлінно виконували обов’язки землекористувачів. У 1998—1999 роках проводилась заміна земельних ділянок з одного урочища на інше (угноєні, вироблені забирав колгосп, а взамін давав селянам занедбані). В натурі встановлювали межі земельних ділянок, які за розміром були точно такі ж, як попередні. До того ж вони були зареєстровані в сільській раді й оцінені. Відповідачі щороку справно сплачували земельний податок. Тому робити висновок про самовільний захват земель — це, принаймні, несерйозно. Більше того, багато хто з відповідачів неодноразово звертався з клопотанням і в сільську раду, і в райдержадміністрацію про приватизацію цих городів. Однак усе марно. І насамперед керівництво сільської ради винне, що, беручи земельний податок, не надало селянам необхідної інформації щодо належного і вчасного оформлення їх законних прав на землі, якими довгий час користуються. Суд констатував, що спірні земельні ділянки знаходяться за межами населених пунктів Броницької сільради. І вони, мовляв, згідно з державним актом, передані у колективну власність. А, отже, за доводами суду сільська рада не мала права передавати їх у приватну власність відповідачам і відміняти своє попереднє рішення від 26 березня 2003 року. Але за логікою постає інше питання: чому суд не піддав сумніву рішення сільської ради, яким внесено зміни до схеми поділу земель колишнього КСП “Перемога”, затвердженої рішенням сесії сільської ради від 30 березня 2000 року? За яким правом сесія здійснила ревізію прийнятого рішення в двотисячному році (тобто, сесії попереднього скликання)? Законом України “Про місцеве самоврядування” такого права не передбачено. Акти органів місцевого самоврядування, згідно з цим законом, визнаються незаконними лише в судовому порядку. Суд не перевіряв і не досліджував технічної документації по розпаюванню земель, внесені до неї зміни тощо. Як належні судом приймались до уваги лише покази представника райдержадміністрації. Причому, навіть без відповідного документального підтвердження. Не погодившись з рішенням Камінь-Каширського райсуду, всі сорок відповідачів Брониці звернулись зі скаргою до апеляційного суду області і сподіваються на справедливе вирішення питання. Іван КАПІТУЛА.
