У ці тижні на нашому сайті з’явилося і з’являється чимало роздумів читачів про доленосні події останніх днів у нашій країні. Одні – прихильники помаранчевої революції – відстоюють свою думку, інші – їхні опоненти – свою...
У ці тижні на нашому сайті з’явилося і з’являється чимало роздумів читачів про доленосні події останніх днів у нашій країні. Одні – прихильники помаранчевої революції – відстоюють свою думку, інші – їхні опоненти – свою. Але з усіх цих численних роздумів нашу увагу привернув лист киянки Ольги, який водночас став і відгуком на публікацію нашого спецкореспондента Петра Боярчука “Через десятиліття – на мамину землю” (“Волинь”, 14 грудня 2002 року), і роздумами на тему, що покликало людей на Майдан – гроші, чи усе ж власне сумління? Велика подяка пану Боярчуку за статтю “Через десятиліття – на мамину землю”. Я та Ольга, про яку йдеться в статті. Дуже жаль, що мало часу було в тій поїздці. Хотілось би більше розпитати свідків тих подій. Складні були часи і я, дійсно, не хочу шукати винних. Я хочу знати правду. Ніколи раніше я не цікавилася політикою, але події останніх місяців хіба що камінь можуть залишити байдужим. Інколи стає соромно, що в моєму свідоцтві про народження стоїть “русская”. Так батьки домовились – брата записати українцем, а мене — росіянкою. Але зовсім не має значення моя національність! Є різні люди і є різні влади. Колись давно на Сибіру моя мама говорила : “Буду один хліб їсти і воду пити, аби на Україні”. Я була піонеркою, комсомолкою, була в “Артеку”, закінчила фізматшколу в Києві. Ніколи нічого мама проти влади не говорила, не давала оцінок подіям, але сама тихо слухала “ВВС” і “Божу Службу з Ватикану”. Напевно, важко носити в собі всі думки і не мати змоги ні з ким поділитися. Прости мене, мамо… Якою б вона була щасливою, якби дожила до сьогоднішнього дня і побачила, що набагато більше людей хочуть того ж, що й вона в свої молоді роки, — бачити Україну вільною, незалежною, багатою. Вона померла 25 років тому. І вже мої діти проводили ночі на Майдані під час помаранчевої революції. Не за гроші, а за правду. А вдень працювали. Невістка – лікар, а син розробляє сайти, на яких ми можем спілкуватися. Так що економіка – це не тільки вугілля і труби, а ще деякі галузі, де потрібно працювати головою, щоб можна було без аварій добувати вугілля і щоб була змога куди-небудь продати те, що виробляється (і не тільки на Сході). Боляче читати на сайті деякі негативні висловлювання про людей, які були на Майдані. А різниця, як на мене, проста – у кого не має душі, той пише холодним розумом і того, що є у людей на душі і на серці, йому, на жаль, не зрозуміти. Ольга, 16.12.2004 р.
ТАК ХОЧЕТЬСЯ ПОПУЛЯРНОСТІ Вся багатотисячолітня історія розвитку людства, попри прогрес, супроводжувалася негативними явищами зрад, відступництва, прислужництва, яничарства... Рушійною силою цього негативу, на мій погляд, завжди були заздрість, жадоба як до наживи, так і здобуття влади, популярності. Класичний взірець сьогоднішнього політика-зрадника — Тарас Чорновіл. З його батьком — В’ячеславом Чорноволом — доля звела мене в далекому 1990 році. Багато в засобах масової інформації написано про його активну допомогу в становленні нашого просвітянського об’єднання ім. І. Фещенка-Чопівського “Джерело” — фактично В’ячеслав Чорновіл ініціатор його створення, ми вважаємо його нашим “хресним батьком”. У 1993—1994 роках В’ячеслав Чорновіл порекомендував звернутись за допомогою до його сина Тараса, який в ті роки займався комерційною видавничою діяльністю, хоча і застеріг, щоб особливо не розраховували на допомогу, бо у сина Тараса, на жаль, інші погляди на життя. У цьому дуже швидко переконався. Коли я зустрівся з ним, розповів про нашу просвітянську діяльність з проханням долучитись до цієї роботи, отримав категоричну відповідь: ми не є благодійницькою організацією, нас українські громади Республіки Комі не цікавлять, ми заробляємо гроші, а ваші патріотичні справи нам ні до чого. Ще більше свою гнилу суть, фальшиве нутро показав Тарас, коли ми в нашому Дубні готували у 1999 році до друку збірку “Він спалахнув смолоскипом” (присвячену світлій пам’яті В’ячеслава Чорновола) і попросили подати спогади про батька. Він байдуже кинув пару номерів газети “Час”, порекомендувавши взяти звідти матеріали, бо йому ніколи займатися нецікавими спогадами, а це наше видання нікому не потрібне. Безпідставно возвеличувати постать В’ячеслава Чорновола, викидати гроші на вітер на видання цієї збірки він не збирається. Прикро було це слухати з уст сина в ті скорботні дні (а нині жахливо спостерігати, коли цей перевертень-хамелеон став лакейськи служити владі, яка знищила його батька). Коли в 2002 році, спекулюючи іменем батька, виборював у Сихівському мажоритарному виборчому окрузі Львова депутатський мандат у Верховну Раду України, наше “Джерело” застерігало, що це не та людина, якій можна вірити, для нього немає нічого святого. У той час ми і подумати не могли, що він так низько впаде, що за “зелені”, які затуманили йому очі, буде весь бруд януковської брехні намагатись перетворити в кришталево чисті джерела правди. Убога аргументація його публічних базікань, а фактично її відсутність, пустопорожня риторика далеко не цицеронського красномовства викликає огиду, убиває бажання дискутувати. Згадуються слова знайомого вуйка з м. Косова, який в таких випадках радить: коли тебе обляпали болотом, то краще почекати, аби воно висохло і само відпало, аніж той бруд розмазувати. Ярослав ГЕЛЕТІЙ, член Національної Спілки журналістів України.
