Курси НБУ $ 26.48 € 31.17
В Горохові побували ізраїльські журналісти, щоб дізнатись правду про мученицьку долю євреїв у роки війни

Волинь-нова

В Горохові побували ізраїльські журналісти, щоб дізнатись правду про мученицьку долю євреїв у роки війни

Про ті страшні події зі слів своєї бабусі їм розповів і 68-річний Василь Веремчук

Леся ВЛАШИНЕЦЬ


Уже немає на світі Параскеви Степанівни Савотюк, відійшла у Вічність, наживши поважний вік, але добропорядна родина цієї горохівчанки дорожить спогадами про неї. Каже, що можна написати книгу із пережитого бабунею Параскою. Берегиня повчально переповідала радісне і гірке не лише рідним,  не раз – краєзнавцям і кореспондентам.  А нещодавно на порозі її 68-річного внука Василя Олександровича Веремчука з’явилися іноземці. Перекладач відрекомендував гостей  журналістами з Ізраїлю і пояснив: медійники приїхали, щоб почути розповідь про розстріляні долі сотень євреїв, які жили в Горохові до серпня 1942 року. Небагатослівний пан Василь не допитувався, навіщо вертаються у минуле. Доброзичливо міркує, що, можливо, хтось у тій єврейській державі не перестає молитися за вічний спочинок безневинно убієнних? А, може,  оповідь бабуні, розказана вже його вустами, послугує всім, хто її читатиме, нагадуванням заповіді Творця любити ближнього, як самого себе?
 Отож, зібравши навколо себе дітей і онуків, умиваючи серце жалем, а лице – сльозами, бабця Параска починала свою розповідь з того, як горохівські українці, поляки і євреї завжди  шанували бажання жити  в мирі.  Мовляв, хоч різною була їх віра, але всі однаково боялися гріха гніватися і сваритися. Більше любили ходити одні до одних  гостювати. Чоловіки зазвичай допомагали одні одним у різних справах, у свята не обминали нагоду випити чарчину,  а жінки і в будні знаходили час потеревенити по сусідству.
Влада теж була для всіх одна. У 1939-му на приниження не скупилися «совєти», а влітку 1941-го місто своїми «порядками» окупували німці. Найперше, що скомандували, то з’явитися всім на реєстрацію у будинок, де сьогодні функціонує податкова інспекція. Тим часом чоловікам наказували звозити з околиць усе, що могло бути дровами. Вже потому забили дошками наглухо двері і вікна.



Люд катували з вишуканою в лабіринтах ворожої свідомості жорстокістю: палили серед літа грубки в кімнатах, де тіснилися десятки чоловіків, днями не давали їсти ні дорослим, ні дітям, а потому кидали під двері «приправлені» тухлістю оселедці




В очах людей селився ляк, а у місті – неприхована ненависть чужинців до єврейського населення: фашисти заселяли ним кімнати будинку в парку, майже в центрі міста (неподалік колишньої бані)  зробили гетто. Люд катували з вишуканою в лабіринтах ворожої свідомості жорстокістю: палили серед літа грубки в кімнатах, де тіснилися десятки чоловіків,  днями не давали їсти ні дорослим, ні дітям,  а потому кидали під двері «приправлені» тухлістю оселедці і з посмішкою-оскалом безжалісно споглядали муки людських тіл. Горохівчани ж знемагали від безсилля, споглядаючи ті тортури. Близько до гетто нікого не підпускали. Кажуть, декому з місцевих таки вдавалося перекинути через колючий дріт бодай  кілька окрайців хліба, аби ті, з ким іще вчора  ним ділилися, отримали  хай найменший - та  шанс вижити.
Усередині того вчвореного війною і людськими руками пекла теж були відчайдухи: особливо юнаки,  доведені знущаннями до розпуки та люті, намагалися вибратися з гетто через паркан, але падали замертво від автоматних черг чи помирали пораненими у ровах на скобелківських берегах. Тіла пухнули під спекотним сонцем, але й до них, щоб похоронити по-людськи, ніхто з українців не міг підійти, доки у трупів не почали лускати животи.
Такі страждання живих і мертвих мали змусити горохівських євреїв віддати німцям особисті коштовності. Окремі не витримували – зголошувалися віддати дорогоцінності нелюдам, але щойно  скарби потрапляли з домашніх схованок в очі катів, як обмануті знову опинялися або в гетто, або в неземному світі.
Параскевія Савотюк знала й те, що очевидці, яких німці тоді заставили змурувати нові грубки в кімнатах, аби давали якнайбільше тепла в кімнатах нинішньої податкової (а то були вже покійні горохівчани Степан Гуцик, Андрій Коник і чоловік на прізвище Фалєндаш),  бачили, що один із кабінетів був до підвіконь заповнений золотими речами, коштовними ювелірними виробами… Доки та «скарбниця» наповнювалася, місцевим здавалося, що Горохів захлинеться від сліз, потоне в крові чи заніміє навіки від болю своїх мешканців. Закатувавши євреїв до апогею мучеництва, з когось домігшись наживи, а з інших – ні, гестапівці вирішили розстріляти їх усіх. Кажуть, тоді в Горохові кількість єврейського населення сягала цифри 2200 людей.
…Розстріл бідолашних «затягнувся» на три страховидних тижні. Ті, котрі були молодші і витриваліші, до своїх останніх секунд життя на землі через Горохів на його окраїну йшли пішки,  немічних і знесилених везли підводами.
«Параско, рятуй нас», - гукали чоловіки і жінки, йдучи біля хати Савотюків і Деників, знаючи доброту їх господарів і господинь. Але Параскева Степанівна мала право лише стримувати ридання. Відтуливши на палець фіранку, проводжала заплаканим поглядом в останню земну дорогу тих, із ким Бог велів жити в одному місті до нашестя війни. Жінка, здавалося, на цілий світ  зойкала від жаху, коли  хтось в агонії  зривався з тих возів, щоб  урятуватися втечею. Не врятувався ніхто. Кулі наздоганяли підлітків та старших, укладали на землю. Їх уже на пів чи мертвими клали на хури і везли, щоб закопати з розстріляними.  Певно, божеволіли на очах у німців матері, тримаючи на руках діточок, бо гітлерівці приставляли до лобиків маленьких дула зброї і нажимали на спускові гачки. Відразу ж стріляли і в нень.



…Минуть десятки років і нащадки вшанують пам’ятником братську могилу розстріляних євреїв.




…Минуть десятки років і нащадки вшанують пам’ятником братську могилу розстріляних євреїв.  Василь Олександрович Веремчук зі слів своєї бабці Параскеви знає, що тоді, у серпні 1942 року, чи не з 2200 з них залишилося живими лише двоє. Дивакуватий Абрум , про котрого горохівчани  досі знають доброзичливі оповідки. Знаний був чоловік тим, що мав неабиякий хист до музики  і перукарства. Німці ж потребували розваг щосуботи і щонеділі, тому горохівчани  «випросили» у них єврея і тим урятували йому життя. Пощастило і  жінці, родина якої тепер начебто мешкає у Херсоні. У місяці тортур її саме не було у місті.
У 1983-му році саме Василь Олександрович Веремчук ітиме через міський парк на роботу в хлібопекарню  і зустрінеться з приїжджою незнайомкою, яка допитуватиметься у нього про могилу розстріляних євреїв. Вони поговорять.  Пожуряться. Розкажуть те, що бережуть у пам’яті гірким та повчальним спогадом. І розійдуться своїми життєвими стежками. Може, то була вона?
Цьогоріч час і люди знову розтривожили почуття пана Василя, змусили наново пригадати розповідь бабусі Параскеви Савотюк для ізраїльців. І не тільки. Певно, повоєнні рани болять, щоб не було воєн. Очевидно, не всі розуміють їх мовчазний біль.

На знімку: Василь Олександрович Веремчук біля пам’ятника розстріляним євреям у Горохові
Фото автора